Циц Дарія, 10 клас, Великодимерський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Безсмертна Валентина

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна торкнулася всіх. За ці жахливі 3 роки повномасштабного вторгнення кожен відчув справжню її лють. Недоспані ночі, біль втрати близької людини, зневіра у краще майбутнє, втома. Я вже й не пам’ятаю своє життя без тривог та постійних обстрілів.

Інколи здається, що це все сон і варто лише прокинутись, як все це закінчиться, але це не так…

Моя історія, як і у всіх, почалася 24 лютого 2022 року. Прокинулась я о 6 ранку від увімкненого світла по всіх кімнатах, голосно увімкнених новин та тривожної розмови моїх батьків. Я вже й не пригадаю, про що саме вони розмовляли, але точно не забуду, як уперше почула фразу, що почалася війна. Коли я вийшла з кімнати, то побачила маму, яка розгублено намагалася зібрати найнеобхідініше, тата, який читав новини, а згодом він поїхав по бензин, тому що моя родина вирішила виїжджати.

Тато не повертався близько 5 годин, бо затори на дорогах були величезні. Увесь цей час я не розуміла серйозність та масштаби всієї ситуації.

Я лише допомагала мамі збирати валізи та читала жахливі новини. Після декількох годин зборів ми виїхали. Дорога була дуже складною. Відстань, яку ми зазвичай долали за кілька годин, у той день подолали ми більше, ніж за добу. Я пам’ятаю купу машин, блок-постів та військової техніки. До  повномасштабного вторгнення я ніколи не бачила танків наживо, але в той день я побачила їх багато. Те, на скільки вони були великими порівняно з нашою машиною, наводило жах.

Бувало й таке, що в заторах ми не зрушували з місця по декілька годин. Моментами міста, повз які ми проїжджали, обстрілювали, і вони були дуже небезпечними.

Я не знаю, як, але всі ми доїхали цілими та неушкодженими. Протягом декількох місяців ми жили в наших родичів. Я не можу сказати, що війна якось вплинула чи змінила моє життя. Я, як і раніше, навчалася в іншій школі, ходила на прогулянки з друзями та моментами забувала про ситуацію в країні. Мені дуже пощастило не побувати в окупації, бо вже 8 березня російські війська зайшли в моє рідне село. Десяток танків лише проїхали повз ного, не завдавши великого горя та втрат, а вже в травні я зі своєю сім’єю повернулася додому. Дорогою назад я побачила безліч розбитих будинків, деякі з них були повністю спалені, а вм’ятини від куль на парканах людей були майже в кожного.

Ніколи б не могла подумати, що колись таке побачу. Уже майже як два роки тому ми повернулися додому.

Війна змінила кожного з нас. Усі ми дуже подорослішали за цей час. Вона навчила нас цінувати життя так, як ніколи, та не відкладати плани на потім. Вражає й те, як сильно об’єднався наш народ. Робота волонтерів наближає нас до перемоги, а завдяки ЗСУ ми маємо можливість жити на своїй землі і розмовляти рідною мовою.

У мене ще не згасає надія на світле майбутнє нашої країни та перемогу. Головне- продовжувати вірити , і ми обов’язково все подолаємо!