Ми з чоловіком мешкали в Мелітопольському районі. У нас тринадцять прийомних дітей. Десять з них були з нами, коли почалася війна. 

24 лютого першим зателефонував старший син з Маріуполя. Він працював на залізниці. Від нього ми дізналися, про те, що росіяни почали бомбити Маріуполь. Потім зателефонувала донька з Мелітополя й розповіла про удар по аеродрому. Ми були нажахані. 

У перші дні війни полиці магазин опустіли. Допомоги не було. Зникли вода й електроенергія. У будинку було холодно. 

Окупанти поводилися так, ніби їм все дозволено. Вони тричі приходили до нас з обшуком. Я не боялася їх, навіть сперечалася з ними. Один ледь не відкрив вогонь у будинку. Інші прийшли напідпитку. Я хвилювалася за дітей. 

У травні ми змогли забрати сина з Маріуполя. До цього безрезультатно розшукували його. Виявилося, що він сидів у підвалі в районі Азовсталі. Азовці привозили воду. Коли стихли обстріли, син перебрався у селище Виноградне. Звідти окупанти забрали його в комендатуру й відвезли в бік Донецька. Там провели допит. Після цього перевезли ближче до Бердянська й відпустили. Звідти нам вдалося забрати його. 

Ми виїхали у серпні. Наближався референдум, а ми не бажали брати в ньому участь. Також не хотіли віддавати дітей у російську школу, а за це росіяни могли відібрати їх у нас. 

У Василівці ми були вісімдесяті в черзі на виїзд. Не могло бути й мови про те, щоб окупанти пропустили нас поза чергою. Там був дідусь з поламаною ногою - навіть до нього росіяни не проявили співчуття. Він чекав добу. 

Було спекотно. Ми розмістилися під деревом. Згодом почули: «Швидко по машинах!» Не знаємо, що трапилось, але нам вдалося виїхати раніше, ніж колоні, яка була перед нами. А вона, як ми потім дізналися, потрапила під обстріл. Окупанти навіть нічого не перевіряли. Ми поїхали через Кам’янське. Доїхали до Запоріжжя без проблем. Коли побачили наших військових на першому українському блокпості, плакали і ми з чоловіком, і діти. 

Нас зустріли волонтери, нагодували, дали ліки та все необхідне. Зараз ми живемо в селищі Кушугум Запорізької області в гарному двоповерховому будинку. У день нашого приїзду поряд стався вибух – вікна вилетіли. Добре, що ніхто з нас не постраждав. То був єдиний такий випадок. Зараз у селищі спокійно. 

Ми мріємо повернутися додому. Хочемо жити у вільній Україні. Хочеться, щоб діти могли навчатися повноцінно. Віримо в ЗСУ і в нашу перемогу.