Мені 37 років. Я з міста Оріхів Запорізької області. До війни був приватним підприємцем: продавав овочі й фрукти. У мене є дружина і два сини, трьох і десяти років. 

Обстріли нашого міста почалися 28 лютого. Ми ховалися в підвалі. Через три дні я вивіз дружину й дітей у Запоріжжя, а сам повернувся до батьків. Моєму батькові 65 років, мамі - 61 рік. Вони власноруч збудували свій дім, тому не хотіли виїжджати. Тато так і залишився вдома. Він уже двічі тушив пожежу. А маму я все ж таки вивіз. Вона онкохвора. 

У перші дні війни магазини не працювали. Не було поставок ліків. Ми жили завдяки гуманітарній допомозі. Коли була, я їздив по продукти на оптові бази. Люди, які мали кошти, купували їх у мене, а тим, хто не мав такої можливості, я віддавав безкоштовно. Здебільшого – пенсіонерам. Вони не могли отримати пенсію. 

Росіяни забрали дитинство у наших дітей. Тепер у них немає можливості повноцінно навчатися й проводити час з однолітками. Мій старший син навчається дистанційно, менший просто сидить вдома, бо дитячі садки не працюють. Війна зруйнувала наше звичне життя. 

Я влаштувався на роботу. Сподіваюся, що не доведеться виїжджати із Запоріжжя. Сюди також прилітають ракети, але тут все одно безпечніше, ніж в Оріхові. 

Заради дітей потрібно жити далі. Надіюся, що наступного літа війна закінчиться. Однак, у найближчі два роки після війни ми не плануємо повертатися додому, бо наше місто розбите. Там немає перспектив для роботи і розвитку дітей.