Володимир вивіз родину з-під обстрілів, а сам залишився волонтерити у Запоріжжі.

Мені 25 років, я два роки служив у зоні АТО. Після звільнення працював у місті Оріхів в державній пенітенціарній службі, жив у Пологах.

Коли почалась війна, я одразу вмовляв маму їхати за кордон з молодшим братом. Я був в зоні проведення АТО досить довгий час і бачив, як це впливає на дітей. Діти не мають залишатись там, де лунають вибухи. Мама довго пручалась, але коли від вибухів у нас почала люстра вдома гойдатись, таки погодилась поїхати.

В окупації ми прожили з четвертого по 29 березня. Якийсь час я ще їздив на роботу в Оріхів, а після роботи їздив купувати харчу і ліки у Запоріжжя. Намагався забезпечувати родину необхідним та допомагати сусідам. Ці тижні в окупації дались мені важче, ніж роки в АТО.

Зв’язку в Пологах не було. Мої рідні не знали, чи я доїхав до роботи, чи ні. Я не знав, як у них справи.

До того ж, окупанти рейди по домівкам проводили. Тяжко було все це пережити.

Коли вирішили виїжджати, окупанти на блокопстах не вірили, що я не служив. Молодий, здоровий. Як так? Примушували роздягатись. Мене врятувало тільки те, що я за роки служби не зробив жодного татуювання на тілі. Тож мене таки випустили. Хоча деякі речі позабирали: ноутбук, ще дещо. Та це дрібниці – нове купимо. Головне, що всі живі і здорові.

Мої близькі вже за кордоном. Мама працює, брат вчиться. Я залишився у Запоріжжі, займаюсь волонтерською діяльністю. Добровольцем не пішов, тому що мама погодилась вихати з Пологів тільки за умови, що я більше не піду воювати. Їй моя служба в АТО важко далась, сказала, що більше не витримає. Тож я допомагаю людям чим можу, адже розумію, що в багатьох ситуація ще гірша, ніж у нас. На роботі в мене простій – нашу установу вивезли, в’язнів вивезли.

Якщо конфлікт не заморозять, до Нового Року, все повинно закінчитися. Нам поки що залишається лише сподіватись на краще і допомагати кожен на своєму фронті, як можемо.