Микола їхав з Оріхова у Запоріжжя на два тижні – перечекати, поки минуть масовані обстріли. Але залишитись довелось надовго.

Я жив у місті Оріхів Запорізької області. Два роки тому придбав власне житло. До війни жив звичайним життям: працював менеджером з продажу сільськогосподарської техніки, планував відпочинок на відпустку. А зараз я в Запоріжжі. Тимчасово, сподіваюсь.

Ранком 24 лютого я збирався на роботу. Кожного ранку я, першим ділом, моніторю новини. Того ранку я натрапив на інформацію, що Україну атакували. Зідзвонився з батьками, зі знайомими, які мешкали в інших містах. У мне був ступор, я до кінця не розумів, що відбувається. На роботу я таки пішов, але як жати далі, не мав уявлення.

Місто почали обстрілювати. Їжа в мене була, технічна вода також, а от питну воду доводилось шукати. Люди допомагали. Всі згуртувались, щоб якось вижити в тому пеклі.

Якось я потрапив під артилерійський обстріл. Біг, падав на землю - якось вижив.

Шокує те, що окупанти руйнують житло мирних людей і звинувачують у цьому Україну.

Через обстріли я ледве не примусом евакуював батьків у Запоріжжя. А сам довго не наважувався виїхати, тому що було шкода залишати свій дім. У середині квітня нас почали обстрілювати щогодини. Тож я зібрався і виїхав з друзями на авто. Думав, що це на пару тижнів, але й досі не можу повернутись. Добре, що наше підприємство поступово перемістилося з Оріхова до Запоріжжя, тож робота в мене є.

Хочеться, щоб війна скінчилась нашою перемогою і загибель стількох наших людей була не марною. Мені образливо, що мене фактично вигнали з власного дому. Злість бере від цього усього.