Федоров Сергій, вчитель, Гаврилівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів (дистанційно)

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна. Страшне слово, яке ніхто не хоче ані промовляти, ані чути. Про війну нам розповідали тільки старші люди або ми читали в підручниках. Виросли безтурботно до 2014 року. Потім анексія Криму й Донбасу, Іловайськ, Донецький аеропорт… 22 лютого 2024 року.

Україна запалала в огні, як казав Довженко. Україна здригнулася від підступності й підлості росії.

Я з Херсонщини, степового села, яке за вісімнадцять кілометрів від КПП «Каланчак», який розгатили вороги в перші хвилини нападу. Пам’ятаю, за пів року до цього там 29 серпня 2023 року в День вшанування пам’яті героїв України було відкриття пам’ятника у вигляді серця з написом «Крим – це Україна».

Його теж знищили, але в нас збереглися фото й відео.

Окупація Херсонщини відбулася в лічені години (і жили з таким відчуттям, що населення не все знає, що варто було б знати…) У селі була тиха паніка, бо по кримській трасі нам все було видно. Приватні підприємці своїми автомобілями з білими стрічками на антені почали «пробиватися» через блокпости, щоб привезти хоч якийсь хліб для своїх сіл, і їм це вдавалося. У школі вчителі цілодобово чергували (навіщо  й досі не зрозуміло, готові були захищати шкільне майно), облаштували штаб гуманітарної допомоги місцевому населенню, особливо самотнім людям поважного віку, малозабезпеченим родинам.

Свідомі люди з проукраїнською позицією закликали не брати російську гуманітарку, але, на жаль, людьми заволодівала жадоба й халява.

Закінчили навчальний рік дистанційно на початку травня, таємно навіть дітям у школі влаштували прощальний випускний 2022. І місяці невідомості. Простій. Багато хто почав виїжджати з села через Васильківку. Я все надіявся, що восени почнемо працювати в школі. Але в кінці серпня теж виїжджаємо через Васильківку по-літньому, бо на зиму повернемося (так думалося), батьки ж залишилися.

І от третій рік повертаємося додому...

Їхали в нікуди. Мандрівка була тривожна, вивозив евакуаційній перевізник «Берегиня», здається. У Запоріжжі ночівля в хостелі, хтось витягає з гаманця, який під подушкою, кілька тисяч. Настільки виморені дорогою, що нічого не відчули й не почули. Тут знайомий Олександр побачив допис у фейсбуці, що ми виїхали, й запропонував прихисток у себе вдома на кілька днів. Із Запоріжжя їхали евакуаційним потягом у Львів сидячи, бо переповнені вагони, і кимарили сидячи. Зі Львова з вокзалу рушаємо далі з сумками, які, не витримавши напрягу, — рвуться, треба якось речі впорядкувати, а тут електричка вже вирушає. Дякувати добрим людям, зустріла Орислава.

Погостювали три дні. Зібралися думками. Купили нову валізу. І вирушили на Рівненщину, бо рідня тут.

Зупинилися в містечку енергоатомників, рідні дружини допомогли з перевезенням валіз. Облаштувалися. Оформили ВПО. Дітей у нову школу. А потім виявилося: переселенців недолюблюють... То щоб нікого не дратувати, наважилися жити самостійно. Одноразову допомогу від іноземної організації отримали, Допомогу від «Червоного хреста» отримували, а потім не захотіли, виплати ВПО отримуємо, з документами владнали справи, бо старшому синові якраз 22 лютого 2022 виповнилося 14, треба паспорт робити, а як тепер? Зробили. Дружина пішла працювати в магазин. Мені запропонували роботу за сумісництвом на рік у херсонському ліцеї. Цей досвід на довго запам’ятаю. Дякую, що  в мене повірили.

А наступного року (з навчального 2023) з простою запускається своя школа. Це складно після річної павзи, але директору й завучу вдалося. Сформували новий колектив, нові знайомства.

Додому щодня вирушаємо. Подумки. У снах. Але щось просвітку в завершенні війни немає. Зрозуміло, що життя такого вже не буде. А найстрашніше (уже є випадки в друзів), що батьки, які залишилися «стерегти» хати, своє добро, залишають цей світ, і не можна потрапити до них, щоб провести в останню путь. З отакими страхами й живемо. І в дітей у школі не ладиться, і з грошима катастрофічна нестача, і сльози не висихають.

Але мусимо щось робити, не опускати руки, допомагати донатами ЗСУ, у нашому випадку — невеликі кошти. Виживаємо, як піщинка в бурхливих барханах Сахари, яку накриває, перемелює пісочне місиво.

Ми дуже хочемо повернутися до своїх домівок, бо прижитися на новому місці не вдається. Ми тримаємося ще за те, що є вдома. Віримо в силу непереможного духу України, яку відстоюють найвідважніші захисниці та захисники. Слава Україні! Героям слава!