Коли війна почалася, ми спочатку ховалися в погребі і в хаті. Як були сильні обстріли, бувало таке, що й попід парканами падали. Потім уже не змогли цього витримати і виїхали. 

Важко було залишати домівку. Господарство, яке тримали вдома, довелося здавати, щоб йому не завдати шкоди. Довелося з тваринами розлучитися. Корова в нас була, свині були. Пізніше, коли ми вже виїхали з села, в липні прилетіло в наш сарай і розбило його. Там залишалися кури, і довелося їх вирізати. 

Шокувало те, що гатили по мирних, по цивільних людях, які ні в чому не винні. Майже всі люди повтікали з села і залишилися живі. Правда, було двоє людей, які постраждали від снарядів. 

Біля одного розірвався снаряд, і той чоловік одразу помер. А його мати через тиждень зазнала поранення в ногу.  Швидка не змогла доїхати, тому вона втратила багато крові і померла. 

Війна змусила нас виїхати. Додому хочеться, але зараз такої можливості немає, бо обстріли досі тривають. Наше село розташоване дуже близько від лінії фронту, і туди не повернешся. А додому хочеться, бо там залишилося все.

Далеко не хотілось їхати. Родина велика, і всі залишилися тут, у Запоріжжі. Це місто близько - можна навідуватись, дізнаватися, що відбувається в селі. Великих психологічних труднощів не було, але тільки-но починають стріляти – відразу починає тіло труситись і серце коле. 

Спочатку потрібно дочекатися перемоги, миру, а потім уже будемо відновлювати своє життя. Будуть великі зміни, але наперед ми вирішити нічого не можемо, поки не настане перемога. Далі будемо діяти за обставинами.