Грішина Поліна, 9 клас, Коцюбинський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання есе - Івановська Наталія Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Довгих 1000 днів страху, болю, темряви, невпевненості в прийдешньому дні. Колись це здавалося неможливим, нереальним, незбагненним. У книгах, у фільмах, але не з нами. У дитинстві я чула про війну тільки з новин по телевізору, але зараз це наша дійсність. Ще досі свідомість не може прийняти,осмислити, змиритися, навчитися жити з цим, у цій жахливій реальності.

Як у 21 столітті, коли людина стільки всього створила прекрасного, нас повернули в епоху варварства, вбивства, знищення, руйнації ?

Коли я згадую початок повномасштабного вторгнення, на очі навертаються сльози. Добре пам’ятаю той болісний чорний ранок, який забрав життя сотні українців, щасливе дитинство моїх однолітків, спокій і мирне життя мого народу. Вночі підло, підступно, дико на мою землю полетіли ракети. Сирени, вибухи...

Я прокинулась від сильного звуку за вікном і побачила стривожену маму в сльозах, яка тремтячим голосом, пригортаючи мене до себе, сказала: “Доню, почалась війна”.

Спочатку я не усвідомлювала, яке страшне лихо спіткало Україну. У мене було десять хвилин, щоб зібратись і взяти з собою найнеобхідніші речі. Ми сіли в автомобіль і поїхали в невідомість. По всій Україні лунали вибухи. У кожному куточку було страшенно небезпечно, але ми поїхали до майже незнайомих людей, які з радістю нас прихистили.

Було тяжко, але покидати рідну землю я не хотіла.

Згодом звикала, мене записали в місцеву школу, але все одно тягнуло додому, до рідних та друзів. Деякі вчителі з нашої школи почали проводити уроки. Це заспокоювало, вселяло надію, що скоро цей жах закінчиться, і ми знову повернемося до звичного життя. Це помилка, здоровий глузд повинен перемогти. Як можна вбивати людей? Я дуже зраділа, коли побачила, що наша школа буде відновлювати онлайн навчання.

І нарешті, через три місяці перебування в цьому невеличкому гостинному селі, мені повідомили, що ми їдемо додому. Я була на сьомому небі від щастя.

Після повернення я довго звикала до нових реалій, оскільки там, де ми перебували, було відносно тихо і безпечно. В першу ніч вдома я дуже злякалась сирени. Пам’ятаю, як мене почало трусити від того жахливого звуку. Але згодом звиклося. Взимку були часті ворожі ракетні обстріли, вимикали світло на довгий час і залякували ядерною зброєю. Навесні тривоги були кожну ніч. 

А ми молилися і вірили. Просили в Бога вберегти, захистити нашу рідну зболену Україну, мій стражденний, але нескорений народ. Молилися  і вірили.

Адже як би не було страшно, ми повинні вірити в нашу перемогу. Українці ніколи не впадуть духом. Всі ми хочемо жити під мирним небом, і кожен з нас намагається пришвидшити перемогу. Хтось захищає країну зі зброєю в руках, наприклад, як мій тато ,хтось займається волонтерством, лікує, будує, а хтось просто підтримує морально.  Ми вчимося,  щоб у майбутньому зробити нашу державу однією з найрозвиненіших країн світу, залікувати її рани, відбудувати, засіяти квітами, наповнити світлом і любов'ю.

Як добре, що у нас, дякуючи ЗСУ, є така можливість. Ми, українці, сильна нація, яка буде процвітати завжди. І ніякий ворог не завадить нам мирно жити у нашій рідній Україні. 

Я переконана: мій народ незламний! Уже багато років Україна знаходиться під частковою окупацією, але ми продовжуємо вірити в наше щасливе майбутнє. Тому, як казав видатний, геніальний пророк української долі, Тарас Григорович Шевченко : “Наша дума, наша пісня не вмре, не загине…От де, люде, наша слава, Слава України!’’