Гриценко Михайло, Одеський ліцей «Приморський», 10-А курс

Вчитель, що надихнув на написання есе: Іщенко Ольга Анатоліївна

"Війна. Моя історія"

Двадцять четверте, лютий, ранок – слова, які окремо нічого не означають, але разом – викликають жахливі спогади в кожного українця. Двадцять четвертого лютого життя для нас поділилося на «до» та «після»…

У той день я прокинувся рано: мав іти до школи. Було погане передчуття… Тривогу підкріпили двісті непрочитаних повідомлень у класній вайбер-групі… До мене підійшла схвильована мама зі словами: «Послухай, сину… Почалася війна… Послухай, усе буде добре…» У ту мить весь мій світ зруйнувався. Я пів дня просидів перед телевізором, спостерігаючи за жахіттями, які тільки розпочинались, паралельно лякаючись ніколи не чуваних звуків. Ближче до полудня на однойменній з містом Каховській ГЕС уже висів ворожий «триколор». То не могло бути правдою, можливо, злий жарт, жорстока сатира, все, що завгодно, але точно не правда! Пам’ятаю, як страшно було лягати спати, не знаючи, чи прилетить вночі ракета у наш дім, сидіти в підвалі чуючи, як неподалік ідуть бої. Але ще страшніше, коли у твоє місто заходять ті, кого ніхто ніколи не чекав і не бажав бачити.

Окупація – найгірше, що ставалось у моєму житті. Окупація – це коли немає ні зв’язку, ні телебачення, ні інтернету, і ти не знаєш, що коїться у місті, області та загалом у країні. Це коли в усіх магазинах поступово спустошуються полиці, а нових поставок продуктів немає. Хліб продають тільки в одній крамниці на все місто і лише до дванадцятої години. Люди, яким життєво необхідні ліки, повільно помирають, бо в аптеках закінчуються медикаменти.

Після обіду усі вулиці спустошені, місто завмирає… Місцеві виходять на мітинги проти окупантів, а колони протестувальників розстрілюють. Мешканців міста викрадають, піддають тортурам і тримають в підвалах тижнями. Ти чуєш, як надзвукові літаки пролітають над твоїм будинком і не розумієш, чи то вибух і чи буде ще… Бачиш із вікна, як їздять камуфляжні вантажівки з ворожою символікою, а з кузова автомобіля стирчить автомат, направлений на твої вікна. Ти знаєш, що квартири сусіднього будинку обшукують, і сподіваєшся, що до тебе не прийдуть... Ти не можеш увечері спокійно попити чай, не позакривавши жалюзі і не затуливши всі вікна ковдрами. Окупація – коли ти бачиш тих, кого важко назвати людьми, зі смертоносною зброєю в руках, і тебе переповнює жахливий коктейль з ненависті, страху й почуття несправедливості. А найгірше те, що ти нічого не спроможний вдіяти.

Та, мабуть, гірше за окупацію тільки покидати рідне місто. Неможливо передати ніякими словами, жодною мовою у світі тих відчуттів, коли ти в останній раз сидиш у своїй кімнаті та лягаєш спати у своє ліжко, в останній раз дивишся на будинки рідного міста. Коли ти стоїш біля вхідних дверей, зачиняєш їх та йдеш.

Береш найнеобхідніше, одяг і взуття, а все інше залишаєш позаду. Фотографії, пам’ятні речі, майно… Ти мусиш відпустити, забути своє життя, наче його й не було. Усіх щасливих і гірких спогадів, улюблених місць, знайомих, рідних і друзів, людей, які були частиною твого життя, - усього цього більше немає. І ніхто не знає, коли і чи взагалі колись ти повернешся додому. Усвідомлюєш, що тепер ти ніхто, бо в тебе немає минулого…

Ми поїхали шістнадцятого квітня дві тисячі двадцять другого року, пробувши під окупацією з перших днів повномасштабного вторгнення.

Наразі я перебуваю в Одесі. Уже півтора року ходжу до ліцею і старанно намагаюся соціалізуватися, завести нових друзів і створити нові, гарні спогади. А моя рідна Каховка досі окупована…

Війна – слово, яке для мого покоління «жило» у книжках та фільмах. Ніхто й уявити не міг, що ми станемо її свідками тут, у двадцять першому столітті.

Ніхто не заслужив того, що пережив я і вся Україна. Ми будемо пам’ятати всі злочини, які й досі чинить ворог на нашій землі.