«Онучка каже: «Діду, бабо, не вмирайте! Я вас люблю!»

Залетить, не залетить? Звідки б’ють, не знаю, але страшнувато. Ось це найголовніше – страшнувато, що ти сьогодні живеш, а завтра звідки прилетить ця зараза, куди влучить? По сусідах влучало. Але нас Бог милував поки. За парканом впав, у сусідів впав, потім недалеко... Навколо падає. Штук п’ять – поруч. Трохи далі сеструха живе, біля неї двічі просто мало не в її будинок влучало.

Інсульт дружину прихопив, місяць лежала. Ось і розмовляє погано. Лікуємося-лікуємося, а толку... Якщо прихопило, то вже, напевно, ніякі ліки не допоможуть. І вік, і стреси. Сидить, на вулицю вийде, а вони починають стріляти. Прийде – тремтить. Тому, напевно, і хватнув інсульт її. У багатьох сусідів так. Сусідка померла теж, оскільки бухало поруч.

Найголовніше – мир. Сидиш-сидиш – як бухне поруч десь... Тут здоровий не витримає, не те, що хворий.

Наш будинок найостанніший. По дорозі ще кілька будиночків є, а по нашій вулиці ми найостанніші.

Попереду посадка. Що за посадкою, я не знаю.

Була вулиця, люди жили, а зараз всього кілька сімей. Уся вулиця – усе розбите. Люди повмирали, повиїжджали, залишили все. А тут мародери приходять... Якщо ми жили, і нас пограбували, то якщо не живуть, вони зразу приходять.

Сидиш кожен день і думаєш: раптом щось трапиться – а допомогти нам нікому. Самотність – найстрашніше. І нам, пенсіонерам, або хворим важко одним. Це пекло. Без дітей або без когось тут поруч дуже важко. Ми живемо тут, а донька з онучкою в Москві. Приїжджали, але давно вже не приїжджали. Іноді телефонуємо один одному.

Донька виїхала давно, заміж вийшла, а онучка – коли 14 років їй виповнилося, вона поїхала туди. Вона досі нас згадує. «Діду, бабо, не вмирайте! Я вас люблю!» Ми говоримо: «Ну, ми тримаємося». І донька, і онучка – ми на них чекаємо. Хоч перед смертю побачити. Помирати ще не хочеться, але мрія хоча б перед смертю поцілуватися, обійнятися.