Щоденник війни: «Ми так втомилися, що вже не лякаємося обстрілів»

20 липня 2014 року, Петрівське

ВІЙНА прийшла і в мій дім, не АТО, як у нас називають, а ВІЙНА!!!

Всю ніч обстріли! Б'ють не розбираючи! Страх! Розгубленість! Невизначеність! Жах!

3 серпня 2014 року, Петрівське

Ховаємося в підвалах, ховаємо дітей, не можемо навіть виїхати – обстріли не припиняються ні вдень, ні вночі. Убило сусіда, розкидало по всьому городу. Жах…

10 серпня 2014 року, Петрівське

Працюють «Гради»! Снаряди лягають прямо вздовж будинків, по-моєму, і в нас у городі теж. Не можу, та й не хочу дивитися. Сидимо в підвалі. Діти перелякані, та і я тремчу від страху за себе і своїх близьких.

12 серпня 2014 року, Петрівське

Невелике затишшя, вирішили оглянути двір. Це жах. У городі два нерозірвані снаряди. Тепер стало ще страшніше за життя. Усе посічено осколками – у дворі зібрали два відра.

19 серпня 2014 року, Петрівське

Обстріли! Обстріли! Обстріли! Майже не затихають «Гради», за звуком працює ще якась нова техніка, щось ще важче за «Гради».

25 серпня 2014 року, Петрівське

Їду по продукти на ринок, дітей треба годувати. Що твориться навколо – не передати словами. Війна прийшла в кожен дім.

Закрадаються думки про те, що пора їхати, краще не стає. Щоночі обстріли та влучання. Де гарантія, що наступний снаряд не прилетить у мій дім чи підвал?

26 серпня 2014 року, Петрівське

Прилетіло у школу – ні вікон, ні даху, вигоріло одне крило. Це жахливо.

Знову загинув сусід. Завтра ховатимуть… у ГОРОДІ! На кладовище бояться йти, та й не пускають – там поруч стоїть і працює техніка.

Перебило водопровід, але світло, слава Богу, поки є.

Живемо з дітьми в підвалі, в будинок майже не заходжу, обстріли такі, що можна не встигнути сховатися.

27 серпня 2014 року, Петрівське

Ось і нам прилетіло – дах ремонту не підлягає, треба міняти. Головне встигнути до зими, і щоб усе це закінчилося. Але поки кінця не видно, і надія на мир тане.

28 серпня 2014 року, Петрівське

Громлять Іловайськ! Обстріл за обстрілом! І нам дістається безбожно… Треба тікати! Треба рятувати себе і дітей!

Шкода кидати дім, розтягнуть же, у нас люди такі, але життя дорожче.

Незабаром 1 вересня, а ми навіть зошит не купили, бо про школу поки не йдеться. Треба вижити.

30 серпня 2014 року, Петрівське

Господи, який жах!!! Про який «зелений коридор» може йтися!? Бомблять так, що тремтять стіни!!! Навчилися розрізняти, коли летить від нас, а коли до нас.

На стовпі висить труп, Господи, він же зовсім хлопчик! Висить на проводах! Це остання крапля! Будемо намагатися вибратися до Маріуполя, інакше невідомо, чим це все закінчиться.

Іду збирати речі, таблетки, перев'язувальні матеріали. Боже, як мені, інваліду з відкритим кишківником, жити й поневірятися?

Їдемо в невідомість.

1 вересня 2014 року, в дорозі

Затишшя. Діти мають йти до школи, а ми просто тікаємо, кидаємо дім, усе нажите, господарство. Це страшно, По всій вулиці відчинені ворота, всі у поспіху вантажать усе, що можуть вивезти, дітей – і машини розбігаються врізнобіч.

Чи думали ми, що доведеться жити під час війни, а поготів, що під час неї доведеться жити моїм дітям?

Ми їдемо в невідомість. Хто нас де чекає? Кому ми потрібні? Скільки нас таких?  Запитань багато, відповіді поки немає…

2 вересня 2014 року, Маріуполь

Місто. Тихо. Не чути вибухів. Людно, очевидно, таких, як ми, багато. На обличчях людей розгубленість і безвихідь. Орендували житло насилу, ціни кусаються. Якщо нічого не зміниться, грошей вистачить на 2-3 тижні, але будемо сподіватися на краще.

15 жовтня 2014 року, повернення

Ситуація не змінюється, крім того, що гроші тануть на очах. З роботою чоловікові складно. Хотіли ми чи ні, але життя змушує нас повернутися назад.

16 жовтня 2014 року, Петрівське

Дім, рідний дім… Хаос, безлад, розруха. Складно уявити ситуацію, що тут відбувалося за моєї відсутності.

4 листопада 2014 року, Петрівське

Розумію, що жити тут ми не зможемо. Підприємство чоловіка зачинилося, довкола якісь люди зі зброєю, причому в магазинах, на ринку, біля дитсадка і школи. Комендантська година, живемо, як ізгої. Виплат немає, пенсію заморозили.

3 грудня 2014 року, Петрівське

Остаточно приймаємо рішення виїхати. Куди? Напевно, ближче до дому, але там, де українська влада і законодавча держава. Ми не потрібні ніде, тож будемо шукати, принаймні, де ми зможемо фінансово вижити.

20 грудня 2014 року, Новотроїцьке

Пости, окопи, знову пости. Люди з автоматами… Танки, техніка, багато техніки, знову пости…

Український прапор. Новотроїцьке. Дивимося житло, яке знайшли через інтернет. Орендуємо першу квартиру, яку подивилися. Наш новий дім – чужий, тимчасовий, але дім.

З собою дві сумки; в одній речі дітей і трохи наших, у другій – чотири чашки, чотири тарілки, ложки, ніж, сковорода і каструля. Це все, що у нас є. З коштів на один місяць з урахуванням повної економії.

31 грудня 2014 року, Новотроїцьке

Перший Новий рік без ялинки, в чужому домі, з довідкою ВПО (внутрішньо переміщеної особи), вкладеною в паспорт. Позаду 10 днів поневірянь із кабінету в кабінет. Збір довідок і довідок, що підтверджують перші довідки.

Теж пострілюють, але тікати далі немає сенсу, та й нікуди. Через пережите загострилися всі болячки, йти до лікарні нема з чим. У молодшої доньки на нервовому ґрунті екзема рук і стоп. Старша – втратила зір до 0,1 і 0,2 на обидва ока! Грошей купити їй хоч трохи нормальні окуляри немає. Знову економимо на їжі, щоб дитина могла хоч щось бачити.

Чи думала я, що даруватиму на Новий рік дитині ОКУЛЯРИ для ЗОРУ! Не про такі подарунки мріють діти у 12 років.

Одна надія, що незабаром одержу хоч якісь гроші, тут усе-таки хоч пенсію свою я маю одержувати й малозабезпеченість. Запитання – коли? Таких, як я, багато. Всі скаржаться і плачуть, але ми живі, і це головне.

6 березня 2015 року, Новотроїцьке

Життя триває важко, без грошей, майже у злиднях, але триває. Діти ходять до школи, з'явилися друзі.

Все одно стріляють, майже щоночі, а іноді й удень чути канонади.

10 червня 2015 року, Новотроїцьке

Канікули, а радості немає, не можемо собі дозволити ні моря, ні лісу, ні відпочинку. Всі кошти йдуть на те, щоб хоч якось вижити – ні одягнутися, ні взутися, ні пройти хоч якесь лікування чи просто купити потрібні ліки або перев'язувальні [матеріали]. Просто ВИЖИТИ!!!

20 липня 2015 року, Новотроїцьке

Літо в самому розпалі, а у нас ВІЙНА! Війна, з усіма наслідками, що випливають із цього слова обставинами. Фінансове становище не змінюється, жити важко, і немає жодної впевненості в завтрашньому дні.

Нещодавно отримали гуманітарну допомогу від Ріната Ахметова – приїжджала виїзна мобільна бригада Фонду «Допоможемо».  Тепер хоч трохи легше: розумієш, що якось зможемо звести кінці з кінцями й не думати, де знайти грошей, щоб купити макарони чи кашу, щоб дожити до пенсії.

Дякую, що хоч хтось нас не кинув і намагається дати вижити в ситуації, що склалася.

10 серпня 2015 року, Новотроїцьке

Літо майже закінчується, а ми так і живемо в невизначеності, страху за своє життя, життя своїх дітей і близьких людей.

16 вересня 2015 року, Новотроїцьке

Діти пішли до школи, якось зібрали їх і купили все необхідне для занять, але якби не було допомоги від Фонду «Допоможемо», що б ми їли, не знаю.

Моєї пенсії бракує навіть на аптеку та їжу, навіть тільки найнеобхіднішу. Цукерки в домі – це свято.

27 жовтня 2015 року, Новотроїцьке

У мене день народження! Перший день народження в Новотроїцькому, перший день народження без рідні, друзів і близьких.

Діти намалювали листівки, це гріє душу.

2 лютого 2016 року, Новотроїцьке Коли закінчиться ця війна? Нехай АТО, все одно, як називається, аби жити, як раніше, в мирі, у своєму домі, не бути ізгоєм у своїй країні, не бігати з однієї інстанції в іншу, намагаючись довести, що ти людина, громадянин своєї країни, такий самий, як усі, тільки ще живеш у чужому домі й почав життя з нуля не зі своєї вини.

15 квітня 2016 року, Новотроїцьке

Прийшла весна, сонечко починає гріти, травичка зелененька, листочки й квіточки. Життя йде далі… Нехай не так, як ми хотіли, але час іде вперед, вносячи свої корективи в наше життя.

Всі надії на повернення додому розтанули разом зі снігом. Я розумію, що назад дороги немає, принаймні, поки, точніше, я сподіваюся, все-таки сподіваюся, що поки.

12 червня 2016 року, Новотроїцьке

Як швидко летить час! З одного боку, пролетів навчальний рік, діти дорослішають на очах. З іншого, – здається, що ця війна триває вічність.

25 серпня 2016 року, Новотроїцьке

Знову дітям до школи… Надії на те, що до школи ми підемо вдома, знову немає. Я розумію, що в цій чужій квартирі я більше вдома, ніж у рідному з дитинства житлі.

3 грудня 2016 року, Новотроїцьке

Зима. У магазинах і на ринку мандарини. Для мене з дитинства запах мандаринів – це запах Нового року, чогось світлого та доброго, чогось пов'язаного з теплом і затишком, чогось чистого та казкового…

Але, на жаль, роки війни нас змінили. Тепер ми думаємо не про те, як купити ялинку і пригостити своїх рідних і близьких чимось делікатесним і смачненьким, а як вижити, як просто прогодувати сім'ю, щоб вистачило від пенсії до пенсії в розмірі 1300. Як зробити так, щоб ще вистачило на аптеку, а ще не завадило б і на репетитора дівчатам. Розумію, що це нереально, але ж якось ми виживаємо…

Дякую Фонду «Допоможемо», хоч хтось допомагає нам не померти голодною смертю.

5 лютого 2017 року, Новотроїцьке

Знову зміна житла, знову новий дім, знову все заново: прибирання, новий господар зі своїми правилами, речі з місця на місце, переоформлення довідки ВПО за новою адресою. Знову купа кабінетів та інстанцій, якесь замкнуте коло, біжиш, як муха в окропі, а куди біжиш і навіщо – толком і не розумієш.

7 березня 2017 року, Новотроїцьке

Весна, 8 Березня начебто свято, а святкового настрою як не було, так і немає.

Ми так втомилися і так звикли до війни, що вже не говоримо і не лякаємося обстрілів, нас не лякає військова техніка в будь-яких місцях і кількостях. Ми, чуючи канонаду, що не біжимо до підвалу, а просто ставимо вікна на провітрювання, щоб раптом не розлетілися вщент.  Ми сприймаємо все, що пов'язано з війною, як поточні моменти нашого життя. І від цього стає гірко, страшно за себе і долю своїх дітей.

15 квітня 2017 року, Новотроїцьке

У молодшої доньки день народження! Господи, їй уже 12 років, але міркує вона як доросла, бита життям жінка.

Це війна відібрала у нас дім, достаток і впевненість у завтрашньому дні, роботу, можливість лікуватися і підтримувати своє здоров'я, а в дітей – найсвітліше і те, що ніколи не повернеться, – дитинство.

Ніхто з нас не знає, що буде завтра. Ми боїмося будувати плани на майбутнє, але все одно живемо, намагаємося радіти найменшим змінам на краще, намагаємося не втрачати надію на якнайшвидше закінчення війни, на нормальне життя у СВОЄМУ домі. Ми, хай як важко, сподіваємося, що має ж колись у нас все налагодитися. Запитання: коли?

20 червня 2017 року, Новотроїцьке

Літо, тепло, хочеться моря і сонця, на жаль, поки не виходить. Вічна нестача грошей. Дякую, що Фонд «Допоможемо» нас не забуває, хоч трохи легше жити.

Прикро, що війна не закінчується. Страшно, що нас не чують ті, хто при владі; боляче, що ми не потрібні своїй країні. Допомогу ми бачимо тільки від Ріната Леонідовича Ахметова, а не від тих, хто затіяв цю війну і підтримує її.

30 червня 2017 року, Новотроїцьке

Проводжаю дітей до Львова, на екскурсію. Вокзал. Діти неохоче прощаються з мамами й татами, причому не тільки мої.

Таке життя і війна настільки сильно зробили нас обережними й недовірливими, що всюди чекаєш підступу, навіть там, де наче все добре.

Я сама була у Львові, тому дуже хочеться, щоб мої діти теж подивилися місця, які сподобалися мені, відчули ті ж позитивні емоції, та й просто абстрагувалися від сірих суворих буднів.

Думаю, що моїм дівчатам теж сподобається.

3 липня 2017 року, Новотроїцьке

Мої дівчата повернулися додому з купою позитивних емоцій (як я й очікувала) і з величезною кількістю вражень. Я дуже рада, що у них в житті, серед війни, тепер є ця яскрава світла плямочка, є нові друзі, маса світлин і спогадів.

12 липня 2017 року, Новотроїцьке

Кожен із нас має тисячі бажань: схуднути, мати більше грошей, новий телефон, путівку на море; добру, так що там добру, будь-яку роботу, квоту на вступ дитини до престижного вишу. Але, напевно, у кожного жителя Донбасу, який переїхав з окупованої території або вирішив залишитися вдома, живе на лінії вогню і ховається в підвалі разом із дітьми, є одне спільне величезне бажання – КІНЕЦЬ ВІЙНІ.

Напевно, для всіх нас це буде найщасливіший день у житті.

Дуже хочеться сподіватися, що цей день колись настане, хотілося б, щоб настав швидше.

20 липня 2017 року, Юр'ївка

Ура! Ми на морі!!!

Вирішили, що всіх грошей не зекономиш, нехай на один-два дні, але вирвалися до моря. Море цього року казкове, напевно, воно теж втомилося від війни. Я за всі свої роки життя, найімовірніше, не бачила Азовського моря таким тихим, спокійним і чистим. Ідеш і бачиш дно, якісь навіть рибки трапляються, лоскочуть ноги. Просто рай серед буденності чорних днів, чорних смуг, які навіть зрідка не стають білими, ну так, іноді сіріють і знову повертаються до свого первісного чорного кольору.

Хочеться миру, спокою, тепла і затишку власного дому (ключове слово – власного!).

31 липня 2017 року, Новотроїцьке

Знову вдома (навіть сама не помічаю, як називаю чужу, по суті, квартиру домом), у селищі, що стало майже за три роки рідним.

Тільки тепер, пройшовши через усі ці випробування війною, починаєш розуміти, що дім – це не стіни, хоча їх теж хочеться мати свої. Дім – це те місце, де живуть твої рідні та близькі люди: чоловік, дівчата. Нехай ти з ними сваришся, намагаєшся щось довести й відстояти свою думку, але все одно, це твоє рідне, близьке та кохане. Ти розумієш, що вони тебе люблять і чекають, і від цього стає якось легше витримувати всі труднощі й тягарі життя. Життя, яке ми планували собі не так. Але тепер намагаєшся вижити й щось змінити на краще. Поки ми разом, ми все переживемо.

11 серпня 2017 року, Новотроїцьке

Сталося те, чого я взагалі не чекала, навіть ніколи не думала, що станеться. Помер мій чоловік, помер, не дійшовши до будинку 300 метрів, помер молодим, сповненим сил, із купою планів на майбутнє. Помер, не встигнувши багато зробити із задуманого, просто взяв і ПОМЕР…

Виявилося, що у молодого чоловіка серце 70-річного старого. Що робить з нами війна і стрес від неї… Забирає у нас найближчих.

13 серпня 2017 року, Новотроїцьке

Життя перевернулося догори дриґом. У домі тихо, ми майже не розмовляємо між собою, боячись поранити одне одного спогадами про те, що трапилося. Діти ходять як тіні. Тепер це селище назавжди прив'язало мене до себе могилою коханої та рідної людини. Тільки зараз розумієш, яка близька й дорога вона тобі була, а ти рідко їй про це говорила. І взагалі не розумієш, як і за що, але головне – ЯК жити далі? Що робити?

Всі плани зруйновано, я розумію, що у мене діти, що є заради кого жити, але як би правильно сказати, жити просто стало без нього нецікаво.

19 серпня 2017 року, Новотроїцьке

Жити легше не стає, хоча й кажуть, що час лікує. Напевно, не лікує, а притуплює біль. Або минуло ще дуже мало часу.

Шкода, що закінчується літо, а не війна. Таке відчуття, що всі, хто при владі, просто заплющили на все очі. Багато говорять, але, по суті, нічого не змінюється.

1 вересня 2017 року, Новотроїцьке

1 вересня, перший дзвінок. Радості мало, але старша пішла вже в 10 клас! А молодша перейшла в шостий.

Як швидко виросли мої діти. Але знову уроки, репетиторство. Де брати гроші? Все дорожчає на очах. Як виживати, поки зовсім не уявляю.

Знову життя змусило мене починати все самій, все по-новому, важко, і кінця цим подіям, що ламають моє життя, я не бачу. Але треба якось жити далі, дітей ставити на ноги й просто жити.

7 вересня 2017 року, Новотроїцьке

Чого я хочу? Хочу, щоб подув осінній прохолодний вітер, що перехоплює дух, вітер змін – і здув би всі мої проблеми й неприємності. Але так у житті не буває.  Бог дає людині стільки випробувань, скільки вона може витримати. Отже, у мене такий шлях. Просто знову безгрошів'я і невпевненість в усьому.

Сьогодні до нас у селище приїжджала бригада Штабу Ріната Ахметова «Допоможемо». Отримали гуманітарну допомогу. Що б ми без неї робили? Тепер знову якось протягнемо до моєї пенсії. Дякую величезне, що є така людина, як Рінат Ахметов, як хлопці й дівчата, що працюють у Фонді «Допоможемо»! Дай Боже їм усім успіхів і процвітання в такій нелегкій, але дуже потрібній і шляхетній справі.

Ми раді, що ви є і пам'ятайте про нас! Ваша допомога дуже важлива для нас, як місцевому населенню лінії зіткнення, так і таким, як ми, особливо таким, як ми, – переселенцям, людям, які опинилися в дуже скрутному становищі. Ваша допомога важлива нам не тільки матеріально, а і як моральна підтримка в тому, що хтось, нехай не держава, але такі люди, як Ахметов і його команда однодумців, пам'ятають про нас і наші біди й намагаються допомогти. Від цього з'являється надія, що все погане колись закінчиться, і в наших дітей буде світле майбутнє, головне – нехай закінчиться ВІЙНА!