Пономаренко Софія, 10-а клас, навчально-виховний комплекс №1 Покровської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Солонінова Людмила Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Пам’ятаю той день, коли моє життя повністю змінилося. Довгоочікувана відпустка батьків, яка обіцяла подарувати незабутні емоції, перетворилася на несподіване випробування. Війна…

Країна, де я народилася і виросла, опинилася в полоні війни. Повернення додому стало неможливим - рейси скасовано, а повітряний простір над Україною закритий. 

Я опинилася в пастці між двома світами - світом, де я насолоджувалася тишею океану, та світом, що горів у полум'ї війни. 

Моя родина намагалася зберігати спокій і все ще плекала надію, що цей жахливий сон закінчиться. Довгі дні у незнанні і невизначеності змусили нас прийняти непросте рішення: залишити тропічний рай і летіти до Німеччини. Здавалося б, це тимчасовий притулок - декілька тижнів, максимум місяць і все скінчиться. На жаль, ні. Замість швидкого повернення додому, я опинилася в новій реальності - чужа мова, незнайомі люди, навіть повітря у Німеччині було іншим. 

Перші місяці у Німеччині проходять у сльозах і безперервному спостереженні за новинами. Я починаю усвідомлювати, що мій світ уже ніколи не буде таким, як раніше, і це заповнює моє серце болем.

Я починаю нове життя і йду до німецької школи. Це нове середовище - ще один виклик, але я намагаюсь адаптуватися. Я усвідомлюю, як важливо мати навколо людей, які розуміють твою мову, твою культуру. У Німеччині не існує такого звичного для нас свята - Першого дзвоника. Немає дитячого сміху на шкільному подвір'ї, учнів, які з любов'ю несуть квіти своїм учителям, немає відчуття початку чогось нового і чистого, що так властиво моїй Батьківщині.

Майже три роки я не була в Україні. Пам'ять про дім починає стиратися. Я розумію, що вже не можу пригадати, як пахнуть бабусині пиріжки, як виглядає моя кімната.

Час віддаляє мене від цих спогадів, а війна продовжує забирати те, що раніше здавалось звичайним і непорушним. Однією з найболючіших втрат став мій найкращий друг, мій вірний пес, який залишився чекати мене вдома разом із бабусею та дідусем. Він був поруч з ними, коли над нашою домівкою вибухали снаряди. Його маленьке серденько, яке так вірно любило мене, не витримало цього страху. Мій друг, який завжди був поруч, більше не чекає мене. Це завдає мені неймовірного болю, який нагадує про себе кожного разу, коли я думаю про ту любов, яку він мені дарував і про те, що вже ніколи не відчую його присутності поруч. 

Однак найсильніше вразив мене момент, коли мій рідний дядько вирішив піти на фронт.

Він став захисником нашої свободи, щоб я і мій двоюрідний брат могли жити у вільній Україні.

Його сміливість надихає мене, але водночас обпалює серце думка про те, що він ризикує життям заради нашого майбутнього. Це водночас гордість і безмежний страх за нього. Мрію обійняти його, разом відсвяткувати перемогу. Впевнена, коли я знову зможу побачити своє місто, воно розквітне в нових кольорах - кольорах свободи та миру.

Перебуваючи далеко від Батьківщини, я завжди пам'ятаю, що я українка. Я частина вільного народу. Україна – це наша гордість, наша сила. Бути українкою з Донбасу — ще більша гордість. Донбас - це моя земля, моя історія, моє рідне місто Покровськ, яке завжди живе в моєму серці. Ми, українці - народ, який знає, як боротися за свою свободу і гідність, і ми ніколи не здамося.

Війна забрала мої мрії, дім , але вона не зможе забрати гордість за те, ким я є. Я - українка! Я - з Донбасу! Я - з Покровська! Це надає мені сили. Я мрію знову побачити свій дім, рідних, пройтися знайомими вулицями, вдихнути запах бабусиних пиріжків. Вірю, що цей день настане. Я знаю, що наша країна переможe, відродиться, а всі ми будемо частиною цього відродження, бо ніхто не зможе зламати наш український дух!