Коваль Вікторія, 11 клас, Звенигородський ліцей №2 Звенигородської міської ради Звенигородського району Черкаської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стеблівська Аліна Юріївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війні не тисяча днів... Повірте, я це знаю… Дві тисячі чотирнадцятий рік. Бахмут. Мені шість. Все починається з моменту: моє дихання сповільнюється. Я іду з вагітною мамою під дулом автомата й злим, нещадним поглядом незнайомого чоловіка, а мені ж лише хотілося погратися на дитячому майданчику.

До нашого міста прийшли сепаратисти. Я пам’ятаю все частинками, з яких можна скласти трейлер до фільму…

Перший вибух за містом… Тоді я гралася ляльками в своїй кімнаті. Гучний звук, стіни затрусилися... Я побігла із вереском до мами на кухню, не розуміючи, що відбувається. Мама заспокоювала мене, обережно підбираючи втішні слова.

Пам’ятаю її фразу: «Раптом що – підемо в підвал, але ти не бійся, воно скоро закінчиться і все буде добре».  

Я була дитиною, але я пам’ятаю, як по місту їхали танки. Пам’ятаю, як прощалася з друзями, покидаючи рідне місто. Пам’ятаю дорогу до вокзалу, дірки від куль в автобусі та стінах будинків. Мені було шість, та я пам’ятаю, як їхала з мамою, потягом, в Черкаську область, і молилась, щоб нас або тата не вбили вороги.

Ми переїхали до бабусі та дідуся в село Козацьке, народився братик. Пізніше приїхав тато з усіма речами. Я пішла до першого класу, за місяць навчилась розмовляти українською. Всімох ми жили в двокімнатній хатинці протягом трьох років.

Дві тисячі вісімнадцятий: я, братик і батьки переїхали до міста Звенигородка. Я думала, що все минуло. Війна снилася лиш іноді в страшних снах. Але…

Дві тисячі двадцять другий рік. Лютий. Мені чотирнадцять. За день до війни у мене було погане передчуття, на душі – неспокій. Вранці двадцять четвертого я прокинулася від вхідного дзвінка невідомого номера, але не відповіла, бо хотіла  ще трохи поспати. Через кілька хвилин почула, що батькам також  зателефонували. Вони попіднімалися з ліжка і ввімкнули телевізор. Я також вже прокинулася, пішла прасувати одяг до школи, не звертаючи уваги на те, що роблять батьки.

Раптом мама каже: «Ти сьогодні не йдеш в школу, війна почалась…» Не хотілося вірити...

Усвідомлення почутого з’явилося лише тоді, коли побачила, як недалеко від нашого будинку почали збиратися військові. Батьки поїхали до центру міста, а я залишилася сама вдома. Дивлюсь у вікно – що буде далі... Раптом, над будинком дуже низько пролітає винищувач. Почалася істерика. Я думала, що зараз прилетить. Потім я вперше почула звуки тривоги. Болючі спогади почали крутитися в моїй голові.                          

Пізніше, батьки відвезли нас назад в село, бо вважали, що там безпечніше.

Знову тривога. Пам’ятаю, як сидячи на дивані, я обіймала двох менших братів і заспокоювала, ледь стримуючи сльози. Мені писало багато друзів, прощалися і підтримували. В той вечір я не могла заснути.

Моїх чотирьох дядьків мобілізували. Те, що вони розповідали потім –жахіття.

В березні я, братик і мама поїхали в Чехію через Словаччину. Після десятигодинної дороги, ночували одягнені, в палатках на кордоні Малі Сельменці. Потім потягом дібралися до Чехії. Ми їхали разом зі знайомими,  яким допомогли знайти житло. Я ходила на курси вивчення чеської мови, вчилася дистанційно, допомагала братику з навчанням, а мама тяжко працювала. Спілкування з іншими однолітками було обмежене (мовний бар’єр).

Єдине спілкування – онлайн, з найкращою подругою. Я не відчувала себе в іншій країні кимось, сумувала за домом, за людьми, які там лишилися. Нічого не хотілося... Сльози. Хочу назад додому. В Україну.

В липні, зрозумівши, що в Черкаській області відносно тихо, ми повернулися в Україну. Ось і кордон, мої очі наповнилися слізьми. Вдома! Як я насолоджувалась мовою, кожним кілометром рідно країни! Тоді я зрозуміла вислів: «В гостях добре, але вдома найкраще».

Пройшло два роки. На жаль, вже звикли до звуків сигналу тривоги та жити за графіком відключень світла. Навчилися цінувати те, що маємо: кожну хвилинку і кожен момент.

А серця палають бажанням – перемога України і, щоб воїни повернулася додому, живими…