У чоловіка Алли Богданової через війну розвинулася страшна хвороба. Сім’я намагається вижити на мінімальну пенсію і не бачить свого майбутнього.

Ми були до війни в Мар’їнці та всю війну, ні на один день нікуди не виїжджали. Усе бачили своїми очима.

Прилітало, а підвалу в нас немає, ми живемо в приватному секторі. Пару днів у сусідів ховалися в підвалі, потім просто сиділи вдома. Будинок, слава Богу, не зруйнований. У свекрухи трохи був дах пошкоджений обстрілами, у дворі дещо було зруйновано.

11 липня 2014 року в 22:15 я працювала в магазині. Закрила магазин, і ми з чоловіком пішли додому. Снаряди почали летіти й потрапляти в Мар’їнку, у заводські будинки. Було добре видно, як воно летіло, як горіли поля – там стояла ще пшениця. Як це вибухало... Ми зразу нічого не зрозуміли. Їхала машина, ми просили розвернутися, тому що бачили, що летить. Водій не бачить, куди їде. Ми прийшли додому, сіли, просто забилися в куточок. Було страшно, була паніка.

Трохи пізніше, у 2016 році в чоловіка виявили хворобу. На нозі в нього з’явилися ранки. Він думав, це грибок, а потім, коли здали аналізи, виявилося, що це цукровий діабет другого типу. У 2017 році йому ампутували ногу, потім почав зникати зір. Зараз він повністю сліпий, і друга кінцівка вже теж на межі.

Війна дуже вплинула на наше матеріальне становище. Ні роботи, нічого. У мене мінімальна пенсія – 1769 грн.

Ми отримували продуктові пакети. Вони дуже нам допомагали. Завдяки цим пакетам і вижили. Побутова хімія, продуктові набори, особливо паливо. За все вдячні. Вони нам дуже допомогли.

Звичайно, все змінилося: і ставлення, і думка, і все інше. Ми не знаємо, що нас чекає попереду. Ми живемо одним днем, ніякого майбутнього ми не бачимо.