Сорокопуд Софія, учениця 9 класу Веселинівського ліцею Вознесенського району Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Овчар Жанна Леонідівна

Війна моя історія

Середа. Я виконую уроки, ні про що не думаю. Пригадую, мій тато ще за місяць казав, що буде війна. Смішно, але йому ніхто не вірив. Хто повірить, що в двадцять першому сторіччі станеться таке? Тож продовжу: середа - той самий день, коли я переглянувши фільм, підійшла до мами, а вона прочитала в Інтернеті, страшні слова - «На протязі сорока восьми годин буде повномаштабне вторгнення в Україну.»

Мене, мов холодною водою облили. І знову ж, це буде дивним, але я не панікувала, я сказала матусі лягати спати, а про себе помолилась.

На годиннику п’ята ранку, на календарі двадцять четверте лютого. Мамі телефонують зі словами «війна…». Почувши ці слова, я зневірилась у всьому… Потім миттєве збирання  речей, паніка, сльози, терміновий виїзд на Закарпаття.

Хоч і в мене там бабуся, але вірите,- цього дня я туди не хотіла, як ніколи.

Черги… великі черги до банків та заправок. Стрес нереальний, дорога тяжка, звуки вибухів… Страшні реалії настали несподівано, просто в звичайний момент. Коли повернули на заправку, зупинились, а перед нами стояла машина, з якої вийшла дівчинка, ми розговорились і вона сказала те, що перевернуло мій світ:  «в мене сьогодні день народження». Я застигла.

Мене осінило, що тисячі людей, свій день народження двадцять четвертого лютого будуть пам’ятати саме так. Адже цей день будуть не любити, а проклинати тисячі і мільйони. Далі ми їхали помалу і минали головні дороги, бо саме по ним були  обстріли. Але як би ми не старались, один з обстрілів настигнув нас.

Звернувши на дорогу до міста Умань, перед нами рухались десятки машин з розбитим переднім склом та сигналами  тікати. Коли ми рушили вперед, була найжахливіша картина в моєму житті. Десятки людей, з’їхавши обабіч, виходили з машин та падали на землю…

Мені, як тринадцятирічній дівчинці, яка просто хотіла спати, було страшно, як ніколи за своє маленьке життя. Мама плакала, а я навіть не могла плакати, бо була настільки налякана, що не казала ні слова.

Тато, глянувши на мене, запитав: «Все добре, сонце?» і повернув машину назад. Звуки вибухів були настільки страшними, що я почувши найсильніший вибух, не втрималась і заплакала… Я навіть не хотіла думати про те, скільки десятків життів було втрачено в той момент, мені просто хотілось спати.

Я так хотіла, щоб це був сон, сон після якого я б прокинулась…

Подолавши  страшну дорогу, ми дібралися до бабусі, коли я вийшла з автівки вся налякана, із заспаними очима, мене бабуся обійняла так, наче ніколи мене не бачила.

Ми зайшли в дім, хоч ми були у безпеці, мені все ж було страшно.

Адже це вперше я відчула і пройшла шлях небезпеки, передати це словами важко, це слід відчути.. Ми сиділи читали новини, страшну інформацію, повідомлення про смерті  тисяч людей. І все в один день. Чому? За що? У мене було тисяча питань, на які я і досі в дві тисячі двадцять третьому році не маю відповіді. Я і зараз пишу і не розумію, задля чого? Задля чого все це було? Говорити та оспорити цю тему можна довго, вигода завжди є і буде.

Як на мене, людське життя - безцінне. Не варто помирати, щоб доводити ненависним людям, що Україна варта існування. Що вона вільна та незалежна держава, з кращими традиціями, з кращими містами, з найкращими людьми.

Володимир  Винниченко писав : «Бути українцем- це значить бути постійно в стані доказування свого права на існування». Масштаби злочину великі, бо вбито тисячі людей… Ми існуємо і пам’ятаємо… Ми існуємо, бо пам’ятатимемо!