Алла Павлівна порівнює росіян з ордою – саме так вони поводились, коли окупували її рідне село. Люди виживали тільки завдяки взаємодопомозі.

Я з села Любимівки. До початку війни працювала в школі вчителем початкових класів. Життя було нормальне, все в нас було. Ми були задоволені життям. 

В перший день я вийшла вранці на вулицю і побачила, як летіла ракета в сторону Запоріжжя, а там діти мої живуть. Було дуже страшно. Ми ходили в школу - жарили котлети, пиріжки, варили їсти і передавали нашим військовим, намагались допомогти. 

Ми не очікували, що так швидко зайдуть до нас в село. Налаштовані були допомагати. У кого що було - зносили, варили, пекли, жарили, передавали – таке в нас життя було перший тиждень війни. Потім все змінилось, коли росіяни зайшли.

Коли 4 березня до нас в село приїхала орда - інакше не скажеш - протягом місяця не випускали нікого з села. Ми ходили просили, щоб випустили хоча б жінок і дітей.  Росіяни стріляли по нас, на нас летіли «Гради». Дуже мародерили.

Окупанти в школі жили. У нас українська школа, чотири класи були повністю укомплектовані. Були інтерактивні дошки, оргтехніка. Вони все забрали, крім дошок. Інтерактивні дошки порозбивали. До людей по хатах ходили, під’їжджали машиною і не питали, чи можна чи неможна - забирали все. 

По селу не дозволяли ходити. Нам організували підвіз води, хліба – пекарня пекла і розносили людям. Ми були без світла, без зв’язку. 

Найважче було знаходитись в окупації, коли снаряди летіли над головою. Важко було те, що в мене була десятирічна онучка на дистанційному навчанні. Я дуже переживала за її життя, щоб встигнути в підвал спуститись. Як «Градами» нас накрило, я тільки встигла в схованку спустити і сама зверху накрила її. Скло сиплеться, стіни здригаються… дуже страшно було. 

Найбільше шокувало те, що, росіяни грузили їхніх вбитих в машини на території, де наше сховище, і там була братська могила. Потім на огороді у одних людей таке саме вони зробили - братську могилу біля ставка. А потім у затоку вигрузили і поїхали машиною. Це дуже шокує, це нелюди. 

В окупації ми один одного підтримували. У сусідів була корова - вони роздавали молоко. Недалеко біля нас багатодітна родина живе, у кого що було – м'ясо, картопля, овочі - відносили їм і ділились з ними. Немає чого згадати про своїх людей негативне. Всі підтримували один одного, всі допомагали один одному.

Виїжджали ми раптово, тому що сусіднє село обстріляли, і люди звідти тікали на машинах з причепами. У причепах були люди, вони їхали через наше село і просили, щоб їх випустили. Їх почали випускати, бо, мабуть, злякались, куди цих людей дівати. 

Ми також почали проситись, щоб нас випустили. Ми не збирались. Телефони не дозволяли брати. Сказали, що у кого буде телефон, висадять і залишать. Один нам казав: «Їдьте», а інший казав, що зараз накриє нас. Їхати було дуже страшно. Дуже було радісно, коли ми приїхали до Оріхова і побачили наших.

Дуже хочеться повернутись в домівку свою. Ми з дочкою живемо дружно, все добре, але все одно хочеться додому, в рідну домівку повернутись. Багато людей виїхали і залишились у Запоріжжі. Хто винаймає квартиру, а кого пустили люди за комуналку. Запоріжжя зустріло нас приємно, допомагають в усьому.

Я вважаю, перемога буде за нами рано чи пізно. Хочеться, щоб швидше допомогли нам з технікою і щоб швидше закінчилось. Перемога буде за нами.