Ми жили у Сєвєродонецьку, будували плани на подальше життя. Діти займалися музикою, спортом. Мріяли, ким хочуть стати у майбутньому… Зараз навіть не можемо зрозуміти, як жити далі. Перш за все - де найти домівку для подальшого життя.

Війна почалася одразу зі страшних бомбардувань нашого міста. Ми місяць ховалися в підвалі своєї багатоповерхівки. Коли наставала коротка тиша, підіймалися додому, щоб щось поїсти. Але це було так швидко, що іноді не встигали нічого зробити.

Далі ми зіткнулися з гуманітарною катастрофою. В магазинах нічого не було. У тих крамницях, де іще щось залишилося, доводилось стояти під обстрілами у чергах по три години якнайменше.

Це було не життя, тому ми евакуювались до Івано-Франківщини. Взяли з собою тільки найнеобхідніші речі особистого побуту. Зараз ми залишились без домівки і навіть без якоїсь часточки свого минулого життя.