Ми з донькою - із Донецька. Переїхали перший раз у 2014 році, потім поверталися додому, знову були вимушені виїжджати.

Ще у лютому 2015 року моя іще п’ятирічна дитина відчула, що таке війна. Тоді ми думали, що вже все скінчилось, і повернулись додому. Але почалися страшні обстріли, й ми довго ховались у підвалі. Потім шукали прихисток: міняли міста, навчальні заклади.

Знайшли свою домівку остаточно у 2020 році у селищі Крюківщина на Київщині. Тут нас і застала нова хвиля цієї страшної війни. Особливий жах був на самому початку, у лютому-березні 2022. Але ми нікуди не виїжджали.

До нас переселилися родичі з Торецька Донецької області. Моя сім’я допомагала винаймати житло їм та іншим переселенцям. Коли комусь допомагаєш, якось легше стає. Наразі з нами постійно живе чотирнадцятирічна племінниця.

Інколи мені стає особливо страшно – коли здається, що ця війна мене переслідує.