До початку війни я проживала у Казахстані. Щоліта приїжджала сюди з доньками. Їх у мене дві. Моя мама працювала у школі, як і я. І ми лише влітку мали нагоду приїжджати до неї.

Ці поїздки для мене були зв'язком поколінь, можливістю пройтися рідною землею. Це була можливість провести час із мамою та бабусею, зустрітися з однокласниками, сусідами, друзями, родичами, тому ми приїжджали щороку.

А коли почався чотирнадцятий рік, я дзвонила мамі, що ми купуємо квитки та їдемо до неї. Вона каже: «Ні, доню, сиди вдома, бо стріляють. Якщо я загину, то це одна справа. А якщо загинемо ми всі, то це зовсім інша річ». І того року ми залишилися вдома, регулярно телефонували.

І у п'ятнадцятому році я теж говорила: "Мамо, ми купуємо квитки". Вона каже: «Ні, доню, стріляють». І коли настав шістнадцятий рік, я взяла квитки та прилетіла. З того часу щороку приїжджаю сюди, незважаючи на те, що і гримить, і стріляють, і територію ООС. Ситуація сумна.

Мама мешкає одна. У мене був старший брат, але він давно помер. Раніше мама була під його опікою.

Якщо порівнювати з довоєнним часом, то зараз відчувається безвихідь. І не відомо скільки це триватиме. Але найдивовижніше, що люди, які живуть за межами цієї території, не вірять, що тут іде війна.

Людей гнітить і війна, і вірус. Людина не може довго перебувати у стресовому стані. Це обов'язково тягне за собою якісь захворювання, настрій зовсім інший. Жити не хочеться.

Звичайно, якщо порівнювати з мирним часом та життям зараз, то це різні речі. Коли я навчалася, були паралельні класи А, Б та В, у кожному було по тридцять учнів, а тепер у класі залишилося по сім-вісім. Діти, які народилися чотирнадцятого року, вже першокласники. Вони іншого оточення не бачили, знають лише, що йде війна.

Ми отримували гуманітарну допомогу від [Фонду Ріната] Ахметова. Нам давали цукор та продуктові набори у великих білих та зносостійких пакетах. Цей пакет можна було носити цілий рік. Я ходила з паспортом мами та отримувала на неї. Мама отримувала і допомогу від гуманітарної місії «Проліска», у Щасті є їхня філія. Як гуманітарну допомогу мама отримувала підгузки. Прийшла дівчинка і сказала, що їй допоможуть і притягли чотири коробки. Там були і підгузки, і пелюшки, і Білизна, і мило, і шампунь, і порошок. У Казахстані такого немає, а тут люди старшого віку не залишаються поза увагою.