Заболотний Артем, 1 курс
Ірпінський фаховий коледж економіки та права
Викладач, що надихнув на написання есе: Сергієнко Наталія Володимирівна

Війна. Моя історія

Доля вирішила так, що в 14 років довелося відчути й усвідомити що таке війна. Страшне слово, значення якого я розумів тільки за описом з книжок та зображень з кінофільмів. Чи могли теоретичні поверхневі знання підготувати мене до суворої реальності? Звісно ні. Багато хто говорить, що війна в Україні з 2014 року, чому ж тільки зараз про неї заговорили? За себе можу відповісти: війну з 14 року я знаю теоретично. Так, як би це не звучало, тоді події розгортались географічно далеко від мого дому. Батьки намагались оберігати мою дитячу психіку від жахливих новин. Не можу сказати, що події під назвою АТО не досягли нашого міста. В цьому безчинстві загинув батько моєї однокласниці. Нам було лише по 10 років. Новий негативний досвід затьмарив наші дитячі голови. Звичайно, справжній біль утрати відчули тільки найрідніші. І як би їм не співчували, не підтримували, наші розуміння і сприйняття війни розійшлись. І це був не тільки мій досвід, так жила велика частина країни.

Той жахливий ранок, що розділив Україну на “до” та “після” я зустрів удома, в своєму ліжку. Він почався зі слів: “Прокидайся, війна почалася”. Навіть сьогодні я не можу з точністю передати свої емоції. Бо не було життєвого досвіду, основи, яка б дала змоги усвідомити реалії 24 лютого 2022 року. Почався хаос, в моїй голові, в домі, в місті, в країні. Мама почала збирати валізи. Чіткого плану не було, головне - документи. Далі розпочався період очікування. Перше відчуття, що все насправді, прийшло разом з літаком над моїм будинком. Цей звук і досі чітко лунає у вухах. Став зрозумілим вислів: “ серце вискакує з грудей”, бо воно справді билось так, що грудної клітки було замало.

Далі кожного дня було щось нове. Перший звук сирени, перші ночі в підвалі, очікування відбою. Перший місяць моїм інформаційним простором був інтернет та дорослі члени моєї родини. Мама з бабусею почали знову ходити на роботу, дідусь їздив до волонтерів та тероборони. Правдивої інформації не мав ніхто. Все зі слів, хтось комусь щось казав. Всі чекали, коли закінчаться ці два-три тижні. А натомість - руйнування, розстріл цивільних, захоплення електростанцій, руйнування лікарень, шкіл, театрів, полон, ґвалтування. І стало зрозуміло, що це жахіття надовго. І люди почали звикати. Зменшилась істерія, почали жити життя.

Дякуючи нашим героям - захисникам, Київську область звільнили відносно швидко від окупантів і відкрили всьому світові те зло, те варварство, що чинив ворог. Іноземні делегації почали їздити до України. Ірпінь та Буча стали відомими в усьому світі. Та це не слава, про яку мріють, це сльози нашої нації. Світ усвідомлює, що наш ворог, окупант українських земель, - то не воїн, що відстоює свої переконання, то терорист, що порушує будь-які права людини та правила війни.

Так, війна розкрила очі на багато речей. Я не буду кричати «ми найкращі!», бо завжди є люди, речі, обставини, які впливають на хід подій. Адже війна - це не тільки про смерть, це ще і про гроші. Але хочеться відмітити простих людей. Які ж вони мега-захоплюючі. Як зуміли об’єднатись і чинити опір ворогу по всіх фронтах. Герої повсюди. На прикладі свого рідного міста Переяслава, можу сказати: не важливо, яка професія була до війни, на шляху до перемоги всі об’єднались. І все заради того аби знову не прочитати в місцевих групах різних соцмереж: “Переяславщина в жалобі, сьогодні ми попрощались з героєм...”

Мені подобається моя країна. Це серце Європи. В ній є все для життя. Але хочеться перемогти. Дихати на повну, не відчувати обмежень. Хочеться щоб слово “війна” знову стало теорією. Тепершні події залишаться в пам’яті. Та я вірю в майбутнє без війни.