До початку війни я проживала у Луганську, а тепер – переважно на дачі. Можна було приїжджати сюди з міста з онуками, а тепер такої нагоди немає.

Коли почали вперше бомбардувати, я бігала туди-сюди. Все летіло, ми ховалися під деревом, бо більше не було де. Моторошно, волосся ставало дибки. Я хотіла б забути про всі ці події. Постраждав будинок і все на світі. Все життя пішло шкереберть.

Я їздила до лежачих хворих, які потребували моєї підтримки. Якось ми сиділи удвох із жінкою, а в цей час через два будинки розірвався снаряд – і її будинок аж підстрибнув. Це було страшно.

Усе село розбомбили. Я нарахувала одинадцять зруйнованих будинків. Нині нічого не відновлюється. Хтось загинув, а хтось поїхав подалі. Сім'ї зруйновані, це недобре. З будь-якої сторони втрати. Досі моторошно.

Коли в нас були пожежі, мене трясло. Коли стріляли, ми ховалися за будь-який бугор. У місті ховалися у підвалі, але я була в такому стані, що мене туди заносили та виносили, бо сама вийти не могла.

Гуманітарну допомогу отримували під бомбардуванням. Я працювала волонтером і привозила допомогу людям, які лежали. Я така людина, що якщо комусь треба допомогти, то помагаю по можливості.

Дуже хочу, щоби все стало на свої місця, і я могла бачитися з дітьми, їздити до них не за графіком, а коли хочу. Цього всі тут дуже бажають, особливо у моєму віці.