Навіть коли були сильні обстріли, Лариса Костянтинівна нікуди не виїжджала і залишалася жити вдома. Жінка вирішила: що буде, те й буде. Вона згадує як було страшно в той час, бо все починалося раптово і дуже сподівається, що повторення тих жахливих днів більше ніколи не буде.