Перший раз обстріляли Мар’їнку в 2014 році, 11 червня, по-моєму. Тоді я з двома дітьми жила з мамою та бабусею. Спочатку ми нічого не зрозуміли, коли перші бабахи почали звідкись стріляти. Потім, коли почався повторний обстріл, тоді вже зрозуміли.

Щодня стріляють, на навчання виходити заборонили

У людей була паніка, крики. Ми жили на вулиці Тельмана. Вона знаходиться біля лісу. Зараз це дуже короткий проміжок, метрів триста, напевно, «червона зона». Дуже запам’яталися обстріли. Це було 3 липня 2015-го або 2016 року. Тоді довго був сильний обстріл. Ми ховалися в підвалі, вісім годин просиділи.

Я періодично виїжджала, потім поверталася, а потім знову... Коли виїжджали, вичікували, щоб спокійно було. Думаю, буду повертатися додому, якщо все закінчиться. Але щось надії немає, ніхто не вірить уже.

Я пам’ятаю, як зараз, влітку було в дворі, як зазвичай, і ні з того ні з сього як бабахне. Малий аж під стіл полетів. Мама стоїть моя аж побіліла від переляку. Близько, ліс метрів триста, поруч зовсім...

Війна принесла зміни в моє життя. Я залишилася без роботи, тому що працювала в Мар’їнці, в стоматології. Тепер роботу годі й шукати, мало того що війна, так ще і коронавірус. Люди всі якісь нервові. Не знаю навіть, як пояснити. Болячок купа, то тиск, то серце. Напевно, на тлі стресу.

Мрію знайти хорошу роботу, щоб можна було нормально жити.

Раніше жили добре, ніхто ні про що не замислювався, ціни були нормальні, і якось роботу легко було знайти. І поїхати кудись можна було легко. Все життя жили в Мар’їнці, поруч Донецьк – Трудовські, Петрівка. Всі люди туди їздили на ринки і з дітьми погуляти. А зараз діти нічого не бачать. У старшої дочки дитинство пройшло, а вона й не знає, що таке розваги, як піти гуляти в парку. Їй 19 років, я їй кажу, що вона не застала молодості, щоб гуляти. Зараз не вийдеш, у дворі страшно пересуватися.

Вона вчиться в Красногорівці на технолога. Три дні тому обстріляли лікарню, а в неї коледж як раз навпроти лікарні і до того ж кожен день стріляють. Зателефонувала її одногрупниця, каже: «Щодня стріляють і заборонили виходити, навчання немає».

Ми отримували гуманітарну допомогу від Ріната Ахметова: крупи, олію, цукор. Потім допомагав Червоний Хрест. Це добре виручало. Багато всього було. Від ЮНІСЕФ отримували рушники, шампуні. Будь-яка допомога завжди ставала в нагоді.