Їхали і поверталися з надією на швидке закінчення війни ... Галина з чоловіком і дітьми остаточно покинули Луганськ в 2015 році і більше ніколи там не були. Повертатися не збираються, колишні луганчани вже обжилися на підконтрольній території.

У перший день війни я в Луганську перебувала. Пам'ятаю, коли почали чути перші вибухи. З того моменту, можна сказати, для мене війна і почалася.

25 січня 2015 року, в перший день введення перепусток, я перетинала лінію розмежування, на той момент вона була розпливчатою і проходила в районі Дебальцевого. Доводилося бачити і зброю, і солдат, і постріли. І на наступний день після того, як мені вдалося переїхати через цю ділянку, то місце, де ми були в Дебальцевому – місцеве відділення поліції –  було зруйновано обстрілом. Я буквально розминулася менше ніж на добу в цій ситуації.

Активні бойові дії в Луганську були в серпні 2014-го. На той час мене вже не було в місті, ми всі виїхали. А коли 12 лютого 2015 року ми поверталися до Луганська, то потрапили під обстріл.

Хотілося б забути цей обстріл, під нього ми потрапили у власній квартирі. Я була вдома з дітьми. У нас дев’ятиповерхівка, і у двір прилетіли снаряди. Ми дуже злякалися, у нас вибило шибки. Тоді з’явився фізичний страх за життя.

Переїжджали в кілька етапів. Спочатку їхали влітку 2014 року, тому що сподівалися, як і багато хто, що скоро все закінчиться і ми зможемо повернутися. Переїжджали до знайомих, як не дивно, це виявився Крим. Через місяць ми переїхали до Луцька. Там я влаштувалася на роботу. Потім дізналася, що наш університет переїхав до Сєвєродонецька. Мені треба було повернутися до Луганська, забрати речі і документи, тому що влітку ми їхали, як багато, в шльопанцях, без речей. Ми повернулися до Луганська, і я там пробула з жовтня 2014 року по березень 2015 року.

У мене була літня бабуся 90 років, у неї стався інсульт. Коли вона померла, ми зібрали речі і поїхали. Найняли звичайну легкову машину, що змогли туди повантажили і переїхали в Сєвєродонецьк.

Я вважаю, що ми легко виїхали, досить мирно. Ще можна було якось проїжджати без особливих перепусток, не було ще таких складнощів, як зараз. Хоча було страшнувато, тому що з іншого боку не було чітко встановлених якихось владних повноважень у тих, хто стояв на тих блокпостах. Десь години чотири шляху – і ми були на місці. З тих пір ні я, ні діти в Луганську не були.

Вже сто відсотків ми не повернемося, тому що зуміли реінтегруватися. Тут у нас все добре, всі вчаться, всі працюють, купили в кредит квартиру. Фактично зовсім інше життя почалося.

Я стала впевненішою в собі, стала більше цінувати сім'ю, колег, більше цінувати Батьківщину, в кінці кінців.