Чумаченко Анастасія, 11 клас, Ліцей №10 Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Балюченко Тетяна Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Це те, що колись здавалося таким далеким і неможливим. До 24 лютого 2022 року я була байдужа до цього слова. Була безтурботною дитиною, не слідкувала за новинами, жила звичайним життям і просто мала прийти до школи після канікул того дня. Ранок. Сонце ще навіть не збиралося сходити, але всі вже прокинулися. Вікна тріщать від вибухів, але в моїх думках це ще досі сон, такого точно не буває в реальному житті… Правда?

Пізніше цей день стане моїм найстрашнішим спогадом, переповненим страху, нерозуміння і спроб заспокоїти себе і друзів. І це був перший день окупації.

Перші пів року війни. Окупація. Я не була готова прийняти те, що відбувалося, моя психіка була на межі. Єдиним порятунком від реальності став мій телефон і ігри на ньому, в які я грала цілодобово, удаючи, що не чую тих дивних, іноді голосних вибухів. Коли ж інтернету не ставало, нервові зриви накривали мене з головою, бо  не могла відвернутися від страху й життя.

Віра в майбутнє й надія на щось хороше згасали дуже швидко. Під обстрілами я втрачала не тільки здоровий глузд, а й себе.

Очікування деокупації було важким, я намагалася підбадьорювати себе, що вже скоро, але скоро не наставало. Кожного дня  запитувала себе: «А за що нам це? Невже ми зробили щось погане? Чому мої батьки говорять, що наше місто стало дуже небезпечним?». Але всі запитання залишалися без відповіді. Рівно через пів року окупації ми виїхали з Нової Каховки. Вона назавжди залишилася рідним, затишним містечком, де у мене були друзі та спогади. Але ці спогади змінюються від безтурботних і дитячих до повних страху, болю, ненависті до тих, хто зробив її такою, якою вона є зараз. Мало здатися, що найгірше позаду. Але в реальності до всього болю додалася туга за домівкою і бажання повернутися додому, навіть в окупацію.

Я не цікавилася нічим: ні школою, ні хобі, ні життям. В умовах, яких я перебувала, життя втрачало сенс, все колись звичне ставало чужим.

Дереалізація стала моїм постійним другом - відчуття, наче все, що мене оточує, не є справжнім. Люди навколо були далекими, не такими, як я. Я ненавиділа весь світ, а особливо людей, які не пережили того, що довелося бачити й терпіти мені. Перші кроки до відновлення були дуже важкими й майже непомітними. Спочатку художня школа, завдяки якій я почала трохи комунікувати з людьми й виражати свої почуття в малюнках, які потім відправлялися на конкурси. Переломним моментом став проєкт для підлітків з Херсонщини, де я постійно мала працювати зі своїми ровесниками, переборювати свої страхи та невпевненості.

Відтоді крок за кроком почала шукати нові можливості, спочатку щоб відвернути увагу від саморуйнування, бо вже відчувала реальність і розуміла, що не протримаюся довше без діяльності.  

Тільки влітку 2024  справді почала отримувати довгоочікувану насолоду від справ, які роблю (хай то волонтерство чи просто випадковий ретрит). Я нарешті відчула себе живою. Мій шлях відновлення триває й досі. Вчуся знову відчувати, радіти маленьким речам. Але залишається найважчим  планування майбутнього. Війна залишила глибокі шрами в моїй душі, і я ніколи не зможу позбутися їх, як би  не намагалася.

Попереду ще багато викликів у житті, але тепер точно знаю, що всередині мене є сила та надія, що допоможе мені подолати їх.

Тисяча днів війни стали для мене періодом руйнування і відновлення водночас. За моєю спиною нелегкий шлях з окупації, депресії та дереалізації, але також і перший досвід волонтерства, розмальовування військового тубуса та ще багато позитивних моментів, які допомагають відчувати це життя. Війна змінила мене і майже зламала, проте повільне усвідомлення того, що інші люди досі живуть і допомагають нашій країні, допомогло мені знову стати на ноги. Я відчула себе потрібною. Моє життя знову набуло сенсу.

Я вірю в майбутнє і роблю все можливе, щоб воно швидше настало.