Я проживаю в місті Снігурівка Миколаївської області. У мене є чоловік і троє дітей. Доньці 26 років. Старшому сину 23 роки, меншому – чотирнадцять. Чоловік пішов служити після деокупації Снігурівки. Коли почалася війна, старший син був у Києві, а донька – у Миколаївському районі. Згодом вона з меншим сином також поїхала в Київ, а ми були в окупації. Коли росіяни заходили в Снігурівку, до нас прилетів снаряд – знесло пів даху, вікна побило. Тепер дах тече, стеля падає. 

На другий день окупації російські військові ходили по домівках і перевіряли документи та телефони. До їхнього приходу ми встигли відправити дітей до батьків, віддавши їм документи й телефони. Тож окупанти оглянули будинок і пішли. 

Під час обстрілів міста були загиблі. Росіяни погрожували жінці, сини якої служать у ЗСУ, що розстріляють її, якщо вона вийде на вулицю. Я також боялася зайвий раз виходити з двору.

Не було зв’язку й інтернету. У перший місяць війни було складно дістати ліки. Хліба не було – смажили коржі. Згодом стали привозити продукти з Херсону. Там і готівку знімали. Дідусь тримав курей і корову, тому у нас були яйця й молоко. Також мали картоплю.  

Після деокупації було тихо, а на Великдень знову стався обстріл. Були влучання у дві школи і Будинок культури – до нас долітали осколки. 

Донька знайшла роботу в Києві, а син поки що ні. Мій роботодавець повернувся – тепер я знову працюю. Морально дуже тяжко, хоча й діти підтримують, і чоловік намагається щодня телефонувати, і з сестрою часто розмовляю. Після спілкування  рідними стає трішки легше, однак згодом знову відчуваю пригніченість. Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Хочу, щоб чоловік повернувся додому живий і здоровий.