Через війну ми втратили житло, втратили здоров’я. Так само, як і діти.

Коли були бомбардування, ховалися. Ми весь час сиділи біля під’їзду, очікували, з якого боку прилетить, де впаде. Але в один прекрасний час біля під’їзду вибухнув снаряд. І ми всі поїхали звідти.

Пам’ятаю, як у 2014 році ми були вдома. І стався перший вибух біля школи № 1. Біля нас поряд поле, там маленька відстань від нашого будинку. У нас все затремтіло. У школі вилетіли вікна. Слава Богу, школа тоді нас захистила, все залишилося цілим, ми тільки чули вибухи і все на світі. Потім відразу ж приїхали автобуси забирати людей, але ми нікуди не поїхали. Ми пішли в підвал в іншому будинку.

Після потрапляння в під'їзд все звалилося в підвал – і ми перестали там ховатися

Нікуди не виїхали. А потім через деякий час ми поїхали до Бердянська, там сваха жила. Але через час ми пішли на орендовані квартири.

Мені ампутували ногу, з ногою почалася проблема. Зараз перебуваю у Вугледарі з дітьми, живемо на орендованій квартирі.

Хоча і говорять, що стіни лікують, але нас як раз стіни лікувати вже не будуть, тому що вони проходять поряд з цим першим під’їздом, де було пряме попадання. Квартири «пішли» в підвал.

У Красногорівці ремонтуються квартири, нам теж обіцяють, але поки нічого немає. Я — інвалід першої групи, важка форма цукрового діабету другого типу. А там води немає, каналізаційних труб немає, все попадало. Коли розмовляємо з жителями Красногорівки, запитуємо: «Як там? Стріляють? Чи не стріляють?». Вони кажуть: «Щодня нас вітають». Ніяк не заспокоїться там. Сусіди кажуть: «Їхали б ви додому, що там робите?» А я кажу: «Ну підкажіть, будь ласка, як мені в моєму стані там бути?»

Я б із задоволенням повернулася, у мене й діти з розуму сходять, а ну ж бо, там же жили, ремонти робили і все інше. А приїхали сюди – довелося заново все робити. Теж треба трудитися, ремонтувати, треба якось виживати. У такій ситуації сам не знаєш, як воно буде далі.

Хочеться, щоб мир був, мир. Щоб люди не страждали, дітки не страждали. Ось дітки, які залишилися, що вони там бачать? Нічого нормального. Хоча начебто намагаються і місто оновлюють, чепурять. Але ж однаково .. Хочеться додому, дуже хочеться.

Перший рік, як ми переїхали, моя дочка тоді працювала на заводі, ми отримували продуктові набори. У Бердянську нам і Червоний Хрест допомагав, і «Карітас». Спасибі людям, підтримували. Було таке, що навіть привозили продукти переселенцям і роздавали. На людей ображатися нема чого, слава Богу, як кажуть, виживали як могли.

Нам дуже важко, звичайно, було, коли з болячками бігали по цих підвалах, ночували там. А потім, коли стався вибух і було пряме попадання в під’їзд, прямо в підвал все звалилося. Всі меблі людські, все туди. Тоді вже по підвалах ми припинили бігати ...