«Після того, що сталося із сином, ти живеш у постійному страху»

Ми живемо в Краматорську. Спокійно жилося, нічого поганого не віщувало. Жили, працювали, дитина вчилася в школі. Спочатку люди нічого про це не знали. Війна й війна.

Війна – це коли ти бачиш її на власні очі. А коли це відбувається десь далеко, здається, що вона тебе не стосується.

У Краматорську спочатку з'явилися люди у формі, якісь блокпости незрозумілі. Увечері на вулицю неможливо було вийти, заборонили. Це почалося у квітні або травні 2014 року. Спочатку почалося у Слов'янську. Це недалеко від нас, кілька кілометрів, а потім і в Краматорську.

У місті не стало води абсолютно, тому що десь розбомбили водопровід, який постачав воду до міста. Воду привозили на машинах. Потрібно було годинами вистоювати, щоб її набрати. 

У 2014-му, був червень або липень, почалися обстріли. Але теж ми їх чуємо, але не бачимо. Що це падає? Бомби якісь або що? Люди ніколи не стикалися з війною, усе це їм незнайоме. Потім був обстріл – і вже кілька будинків у нас постраждало. Снаряди влучили в житлові будинки. Не поряд з нами, але про це – місто невелике – про це відразу всі дізналися.

Дітей почали відправляти в дитячі табори. Ми свого сина теж відправили на час, думали, може, усе це затихне. Але це затягнулося надовго. 

У 2015 році, 10 лютого був звичайний день. У школі оголосили карантин через грип. Вадик зателефонував своїм однокласникам – і вирішили вони вийти погуляти. Було це приблизно опівдні.

Діти вийшли і раптом усі жителі міста і ми, звичайно, почули страшний звук, невимовний. Ти не бачиш, що це летить і що взагалі відбувається. Мобільний зв'язок перервався. Синові дотелефонуватися не можемо.

Ми живемо в багатоповерхівці. Недалеко знаходиться аеродром. З вікна виглядаєш – нічого такого не бачимо. Просто чуємо звуки страшні, сильні.

Коли зв'язок відновився, знову телефонуємо синові, а відповідає інший голос. Кажуть: «Ваш син поранений». Спочатку ми подумали, що це розіграш. Я не могла зрозуміти, взагалі, як таке може статися. Потім кажу: «Куди бігти?». Вони кажуть: до такого-то будинку, там зараз швидка приїде.

Виявилося, коли діти втрьох гуляли, поруч пролітали снаряди. Двох хлопчиків поранило, мого сина і ще одного хлопчика. А третього пронесло. Приїхала швидка, привезли в лікарню.

Відразу оперували.

Син потім розповідав, що вони почули страшні звуки і сильно злякалися. Почали бігти. Бігли до найближчого будинку, де хлопчик Артем жив. Діти були в такому страху, що вони взагалі не розуміли, що з ними відбувається.

Владик мені потім каже, що думки такі промайнули в голові, що мама з татом буду лаяти. «Потім, – каже, – подумав, може, я помер і щось таке відбувається, що я не розумію».

ККоли вони забігли в під'їзд, відчув, що нога якась гаряча. Рукою до ноги доторкнувся, а вона вся в крові. Вони додому зайшли до цього хлопчика, там дідусь був і швидку допомогу викликав.

На той момент їм було по 13 років. У нашого сина наскрізне осколкове поранення правого стегна.

Поки лежали в лікарні, будь-який звук сильний, який на вулиці відбувався – машина проїхала, наприклад, або ще щось – Вадик постійно лякався, йому було страшно чути ці звуки. До нього приходив психолог.

Ми були шоковані. Тобі однаково, який в тебе вигляд, поїв ти чи не поїв, поспав ти чи не поспав. Просто хочеш перебувати поруч з дитиною. Потім усі ці операції. Дитина перебинтована.

Коли в лікарні лежали, думки всі були, щоб у дитини все було добре, щоб вона швидше видужала. Щоб операції усі пройшли успішно, щоб без наслідків.

З перших днів у лікарні Фонд Ріната Ахметова почав нам допомагати ліками. Ми не одні залишилися. Ліки всі дорогі були, і вони нам надали все необхідне й допомогу психолога.

Ще приходили звичайні люди до лікарні, сторонні. Приносили дитині то фрукти, то сік. Приходили провідувати однокласники й учителі.  Щодня хтось приходив – і дитина була в спілкуванні з дітьми.

Особливо після того, що сталося із сином, ти живеш у постійному страху. Кожен день до всіх звуків прислухаєшся. Пролетів вертоліт – ти вже дивишся, куди він полетів. Якийсь звук почув – вже в тебе настороженість. Ти постійно в тривозі живеш, і в тебе вдома зібрана сумка з документами, з усіма необхідними речами. Раптом сильний обстріл – ти розумієш, що тобі доведеться звідси тікати, рятувати життя дитини й усієї родини.

Начебто зараз спокійно в місті. Але впевненості в тому, що дійсно це буде так, немає. Дитина вже доросла, їй 17 років, але це забути неможливо.

До цього дня в нього виникає тривога.

Найстрашніше, що може статися в житті людини, це війна. Це біль близьких, втрата. Жити в постійному страху – ось що таке війна.

У сина порушення опорно-рухового апарату. Ми отримали інвалідність. Зараз перебуваємо знову на реабілітації в місті Києві, у санаторії «Жовтень».

Дитина проходить санаторно-курортне лікування. Сподіваємося, що стане краще. Тут спокійно, свіже повітря, діти відпочивають від усього. Навіть сама атмосфера знімає напругу.

Владик закінчив 11 класів, вступив до інституту МАУ на факультет психології. Ця професія йому подобається. Вважає, що в наш час професія психолога – це актуально, особливо в нашому регіоні. Багато сімей, дітей постраждалих.

З Владом працювали психологи, теж надані Фондом Ріната Ахметова. Вперше, коли він зустрівся з психологом, не міг зрозуміти, що він від нього хоче. Прийшов якийсь дядько.  Дитині 13 років було тоді. Потім зрозумів, що психолог – це людина, яка повинна вислухати тебе. І ось він почав з ним ділитися почуттями, відчуттями – йому стало легше.

Діти не завжди можуть батькам сказати те, що скажуть сторонній людині.

Коли його виписали з лікарні, лікарі запропонували нам займатися вдома. Але Владик каже: «Ма, ну чому я буду вдома? Я краще буду до школи ходити». Я кажу: «Раптом хтось штовхне, хіба мало, діти ж. Вони бігають усі. Не кожен знає, що в тебе поранення». «Ні-ні-ні, я буду ходити».

І з психологом теж порадилися. Каже: «Звичайно, краще, якщо дитина зможе перебувати в колі своїх однокласників, щоб не замикалася сама в собі. Удома він буде один. Учителі будуть до нього приходити займатися, але це зовсім не те».