Оксана Богданова | Бахмут

"Плакати будемо потім"

Оксана востаннє бачила чоловіка 2,5 роки тому – тоді він, український військовий, востаннє приїздив додому, до Бахмута, зі служби. За ці роки жінка пережила багато: початок великої війни в рідному місті, скупі вістки від чоловіка з заблокованого Маріуполя, його вихід з побратимами в полон, жахливу звістку про вибух в Оленівці, повідомлення про чоловікову «смерть», один довгоочікуваний лист і один дзвінок. А ще за плечима в неї – втрата рідного дому на Донеччині й евакуація до Дніпра, намагання адаптуватися до нових умов, дні, перевантажені роботою, й ночі, сповнені порожнечі й чекання.

Своєю історією Оксана Богданова поділилася з кореспонденткою проєкту «Ти як?». Матеріал Радіо Свобода.

Рідне місто 41-річної Оксани – Бахмут. Там вона закінчила школу, вивчилася і 18 років пропрацювала медичною сестрою.

Життя до повномасштабної війни, каже вона, було спокійним і розміреним: чоловік, діти, батьки, робота, дім. То й було щастя - вважає Оксана.

«Ми разом з батьками вирощували саджанці, троянди, полуниці. У нас була досить велика ділянка. Чоловік допомагав, але в нього така була служба, тому ми його бачили лише по святах вдома. Ми з ним іноді зустрічалися лише на сходовому майданчику: я подобово працювала, він також працював подобово. У грудні 2021 року його привели до Маріуполя. Син Андрій, зараз йому 15, – ходив до школи, дуже допомагав мені з молодшою. Доньці Софії чотири роки зараз. До дитсадка вона встигла походити в Бахмуті лише два тижні, адаптаційний період, – і почалася війна», – розповідає Оксана.

Оксана, переселенка з Бахмута, дружина полоненого українського бійця

Вторгнення

24 лютого 2022-го, згадує жінка, вона з дітьми прокинулася від вибухів. Ще напередодні її мучило передчуття, і вперше в житті накрила панічна атака. В місті розпочалася метушня: черги до банкоматів, у магазини та аптеки.

«Це був якийсь апокаліпсис: нікуди не прорвешся. Мені довелося простояти чергу в аптеку, адже моя мала була на дитячому харчуванні. Всі були налякані, ніхто не розумів, що це, як надовго. Найбільше я хвилювалася за чоловіка, бо розуміла, що додому повернеться він не скоро. Востаннє ми його бачили 4 лютого, тоді він приїздив до моєї мами на день народження. 24 лютого він мав також приїхати додому, але більше ми його не бачили», – розповідає Оксана.

Будівля в центрі міста після удару російської армії. Бахмут, Донеччина, 26 грудня 2022 року

Вранці додзвонитися до чоловіка, кадрового військового (його звання й імя не називаємо з міркувань безпеки), вона вже не змогла. Згодом, уже із заблокованого Маріуполя, той зрідка писав Оксані смс-повідомлення та виходив на зв’язок у месенджерах.

«Він вийшов на зв’язок 30 березня, сказав, що живі-здорові. Вже на той момент у них були проблеми з їжею та водою. Він тоді мені сказав: «Я мрію про хліб і цигарки». Цього у них уже не було. Хлопці, які зараз вертаються, розказують, як вони ділили їжу: розподіляли по ложці каші на кожного на добу. Далі були смс-ки з різних телефонів, від інших хлопців. Старлінки були лише в «Азова», і коли раз на два чи три тижні комусь вдавалося до них дістатися, він надсилав смс-ки всім рідним, за списком. Текст однаковий: живі-здорові, все нормально. Остання смс була написана самим моїм чоловіком. Написав: «На зв’язок ми більше не вийдемо, бережи дітей». Це було 17 травня», – каже крізь сльози Оксана.

Оксана, дружина полоненого українського бійця

А 18 травня вона дізналася, що чоловік з побратимами потрапили в полон. За місяць Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив цю інформацію. До серпня 2022-го Оксана з дітьми та батьками чекали на нього в Бахмуті, але обстріли частішали, тому вирішили виїздити.

«Ми знали, що ворог близько. А оскільки ми – родина військового, то знали, що нас може чекати в окупації. Могли здати свої ж, сусіди. Ми навіть деякі речі з дому – форму чоловіка, медалі, нагороди, фотографії – сховали, закопали. Нас просто могли би розстріляти. Або підвал, або розстріл», – розповіла Оксана.

Повідомлення про «смерть»

Того дня, коли Оксана з батьками й дітьми полишала рідний Бахмут, стало відомо про вибух в Оленівці. Доля її чоловіка, говорить жінка, була невідома. Але за кілька днів один з полонених зміг дати вісточку своїй дружині. Так Оксана дізналася, що чоловік вижив – вибух був в іншому корпусі.

Роковини загибелі українських військовополонених в колонії в Оленівці. Акція із вшанування пам'яті. Київ, 29 липня 2023 року

А в лютому 2023-го Оксані довелося пережити повідомлення про «смерть» чоловіка.

«Мені зателефонували його побратими й сказали, що нібито є інформація, що мій чоловік помер, що нібито в полоні у нього відкрилася виразка. Я пройшла кола пекла. Тиждень оббивала пороги військкомату, поліції, аж поки дізналася, що в списках загиблих його нема. Це стрес такий, який я не можна передати, це був жах», – згадує вона.

«А в квітні 2023-го року мені надійшов дзвінок. Чоловік. Чесно кажучи, я його ледве впізнала по голосу. Я думаю, того дня був допит, і їм дозволили зателефонувати. Дзвінок був недовгим - менш ніж хвилина. На відео я побачила, який він худий, мішки під очима, сліди побиття. Говорив завченими фразами: мене все добре, годують добре, не б’ють. Спершу він взагалі нічого не міг сказати – у нього просто текли сльози. Але ми старалися триматися. Я не могла собі дозволити плакати, адже йому потрібна підтримка. Плакати будемо потім», – каже Оксана.

Єдиний лист від чоловіка

А в жовтні 2023-го року Оксана отримала від чоловіка паперового листа. Його передали через Міжнародний Комітет Червоного Хреста. Коротка записка йшла до жінки цілий рік.

«Буквально кілька рядків. «Живий-здоровий, бережи дітей, я сподіваюся, що скоро повернуся додому» – йшлося в листі. 14 жовтня 2022-го року – він підписав. І якраз у жовтні 2023-го він мені прийшов. Лист ішов рік. Я ношу його з собою, він у мене – як талісман», – розповідає дружина полоненого.

Оксана разом з дружинами полонених на акції

Відтоді, говорить жінка, від чоловіка не було жодних вісток. За її інформацією, зараз він перебуває на території Росії, в якому місті та якій в’язниці – невідомо.

«Те, що ми знаємо від звільнених полонених, - умови утримання жаливі. Наприклад, в Оленівці воду їм давали з річки, брудну – пішли захворювання. Їжа – ложка-дві каші. Ні хліба, ні чаю - нічого. Якісь очистки капусти й картоплі – як свиням. До десятої вечора їм не дозволяється ані сидіти, ані лежати. Хлопці стоять на ногах, ноги наливаються, починаються виразки. При кожній прийомці в СІЗО жахливо б’ють, в хід ідуть руки-ноги, палиці, електрошокери. Медична допомога не надається. Я дуже хвилююся, адже не знаю, де саме мій чоловік і в яких умовах», – говорить жінка.

Життя у Дніпрі

Майже два роки Оксана з дітьми та батьками живуть у Дніпрі. Житло винаймають. За двокімнатну квартиру платять 10 тисяч гривень. Удома, в Бахмуті, їхніх осель уже немає.

Пожити не встигли… Нічого не залишилося. Навіть альбоми з фотографіями – там.

У приватний будинок батьків було влучання: залишився лише фундамент. Оксанин будинок знищив вибух.

«Якраз перед народженням доньки ми з чоловіком зробили ремонт в квартирі. Все було так дорого, тому чоловік робив все своїми руками, я потім клеїла шпалери. Зробили. Пожити не встигли… Нічого не залишилося. Навіть альбоми з фотографіями – там», – каже вона.

Оксана на акції в Дніпрі

З п’ятьох членів родини «переселенські» виплати зараз отримують лише її батьки-пенсіонери. Сама вона, щоб вижити, змушена працювати на двох роботах. Щовихідних – і в спеку, і в снігопад – Оксана ходить на акції на підтримку військовополонених, їздить на зустрічі в Координаційний штаб у Київ.

«Якщо ми будемо просто сидіти й чекати, ми своїх рідних взагалі не побачимо. Я думаю, що це потрібно. У лютому звільнили кількох людей з нашої бригади, й ми з дівчатами їздили до шпиталю провідати, то вони казали: «Дівчата, ми бачили вас по російському телебаченню. Єдине – Росія все переінакшує і озвучує це неправдиво, але ми знали, що ви за нас боретеся».

Один хлопець у полоні навіть почав писати вірші, а коли повернувся додому, написав вірш-присвяту нам, жінкам. Дружина показала йому наші фото, відео, як ми боремося. Тому ми ходимо на ці акції. Та й наша влада теж має знати: пішов третій рік полону, з деяких підрозділів людей не міняють взагалі», – говорить Оксана.

Оксана в Дніпрі

Особливо важко переживають розлуку з батьком і її діти.

«З донькою у нас ритуал: вона лягає ввечері спати, я їй показую всі фотографії тата, які в мене є на телефоні. А буває – візьме телефон і розмовляє з ним. Старший син разом зі мною тяжко переживає кожен обмін: коли інших поміняли, а нашого ні… Я по кілька днів живу як в ступорі, мені взагалі нічого не хочеться. Єдине рятує: робота, мені на ній навіть ніколи думати про своє. Я себе завантажила вдень, але приходить ніч – і нікуди не дінешся... Я навіть жартую: «Так, у мене вільні ночі, треба б ще одну роботу знайти». Дуже важко чекати. Я контролюю всі чати, читаю всі списки, чекаю на дзвінок», – ділиться вона.

«І будуватимемо життя заново»

Оксана живе надією на повернення чоловіка додому. А на повернення додому, до Бахмута, вона вже й не сподівається: там – руїни.

«Ми там народилися, жили і були щасливі. Проживали всі наші щасливі моменти, народження дітей. Забрали все наше життя. І тепер у нас реально є «до» і «після». Дивимося на фото й відео, як нам там було добре, все одно Бахмут – в серці. Зараз головне – дочекатися чоловіка додому, щоб він пройшов реабілітацію, налагодив здоров’я. І будуватимемо життя заново».