Будинок ми збудували з чоловіком у 1977 році. Жили добре, було все: і радість, і горе. Зараз я одна. Поховала чоловіка, а потім сина. Є дочка, онуки живуть окремо; рідко, але відвідують.

Я люблю працювати, це допомагає вижити та проти самотності. Тримаю трохи господарства, саджу город. І так усе життя.

Навіть не могла уявити, що буде війна в нас. Незрозуміла для багатьох і тим більше для нас, людей похилого віку. Вбивають людей і руйнують наші будинки, побудовані своїми руками.

Жила до війни краще, був спокій, впевненість у завтрашньому дні. До війни могли дозволити собі більше. На маленьку пенсію вистачало і було, що поїсти. Щоб перезимувати в теплі, замовляли вугілля з Вуглегірської ТЕС. Обходилося недорого, і в теплі були всю зиму. Провели в будинок газ, щоб забути про дрова і вугілля. А зараз війна, ціни піднялися на все. Я одна, і на мою пенсію та субсидію не вистачає ні на газ, ні на вугілля, а ще потрібно і на хліб.

2014 року почалася війна і не закінчується. Живеться дедалі гірше й гірше. Живу зі страхом завжди. Тільки почую постріл – і все, занепокоєння знову.

Пам'ятаю січень-лютий 2015 року, по нас дуже сильно стріляли. До мене в город прилетів снаряд, вікна вибили в кухні. Тулили, чим могли.

11 лютого 2015 року прилетіли три снаряди «Граду» онучці в будинок, де вона проживала з чоловіком і дитиною, якій був рік.

Дякую Богу, що батьки встигли їх забрати та відвезти на час якнайдалі, а то невідомо, чим це могло для них закінчитися. А від будинку живого місця не залишилося.

У цей час багатьом людям розбили будинки, господарства і навіть були жертви серед мирних людей. Багатьох з них я знала і переживала.

У 2015-му 3 жовтня знову обстріли сильні, знову прильоти. Снаряд упав біля будинку, побило вікна, відійшов ріг будинку. Закривали вікна всім, чим було можна. Потрібно було це зробити швидко, бо було вже холодно. Сама я не могла, просила дочку й онуків – допомогли, спасибі їм. Зараз досі фанера на вікнах. Нема за що вставити нові.

Від таких стресів стало мені погано. Викликала швидку допомогу – допомогли й відправили на обстеження.

Піднявся цукор у крові до 16 за норми 5. Це було в мене вперше. Почав падати зір. Звернулася до лікаря, сказав: «Катаракта утворилася через підвищений цукор у крові». Зір падає швидко, хоч і капаю, і приймаю таблетки проти цукру. Ліки зараз теж дуже дорогі, доводиться заощаджувати й на них.

Хочеться, щоб усе скоріше закінчилося. Закінчилася війна, стабільними стали ціни та пенсії.

Звернутися довелося по допомогу, хоч і не звикла просити, і не зручно. Воєнна ситуація змусила. Звернулася до Штабу, просила продуктову допомогу. Видають мені крупи, олію соняшникову. Паштети. Я чекаю і сподіваюся вже на цю допомогу, мені у великій пригоді вона стає. Від свого імені виношу подяку особисто Рінату Леонідовичу за увагу та допомогу в скрутну хвилину. Що допомагає не тільки нам, одиноким людям похилого віку, а й іншим сім'ям, які потребують допомоги.

Для всіх залишається сподіватися, що закінчиться війна.