У мене три дочки та зовсім ще маленький син. Мої діти народилися в Сирії. Там був наш дім, наше гніздо, коханий чоловік і батько. Ніхто не народжується на світ, щоб відчути на собі тяготи війни, але ця війна – уже друга в нашій біографії.
Спочатку мені довелося тікати із Сирії, бо було неймовірно страшно перебувати під дулами танків і рахувати загиблих сусідів. Мені вдалося врятувати дітей, але більше я ніколи не бачила чоловіка і не знаю, що з ним сталося. Чи живий він сьогодні.
«До Луганська прийшла війна»
Я привезла дітей до рідної домівки, в улюблений Луганськ. Спершу ми здригалися від будь-яких різких звуків і заспокоювалися тим, що війна залишилася далеко, за тисячі кілометрів. Дітям довелося неймовірно важко звикати до нового способу життя, до нової системи освіти.
І знову нас наздогнала війна, знову засвистіли снаряди та почало валитися життя. Тільки я тепер була відповідальна ще й за своїх літніх батьків. У них це теж була друга війна.
Мама не пережила – серце зупинилося. А ми не знали, що робити. Ситуація загострилася, а тікати було нікуди. Ми спостерігали, як повз наш будинок проїжджають на вогневі позиції установки «Град». Було моторошно бачити, як вони на тлі вечірнього неба вистрілюють весь боєкомплект і знову проїжджають повз нас.
У сусідній будинок влучила міна й убила сусідку. Поняття «мій дім – моя фортеця» більше не існувало.
У Луганську зник електричний струм, зв'язок і вода, стало важко знайти продукти.
Нам допомогли зовсім чужі люди. Вони знайшли для нас місце у своїй машині та привезли до Щастя. З нами був і мій 80-річний батько.
Було дуже холодно. У чужій однокімнатній квартирі такій великій родині жити було важко. Грошей майже не було.
«Ми прощалися з життям, але бігти вже не було сил»
Ми, ще недавно колишні біженці, отримали новий статус і стали переселенцями. Але війна не залишала нас. Незабаром почали стріляти й по Щастю сильно та страшно. На наш будинок впала міна, зруйнувала дах і вибила всі вікна. Це було 13 січня 2015 року.
Ми прощалися з життям, але бігти вже не було сил, війна йшла за нами. Усе місто страждало від бомбардувань, руйнувалися будинки, гинули та калічилися люди. Часом у місті не було світла, води та тепла.
«Гуманітарні продукти довгий час були єдиним нашим раціоном»
І все ж, ми поступово звикали до нового місця, до нової якості життя, до нових людей. Хтось допомагав нам – і ми намагалися допомагати іншим, чим могли. Великою підтримкою для нас стала гуманітарна допомога. Гуманітарні продукти довгий час були єдиним нашим раціоном.
Коли мені запропонували стати соцпрацівником, я довго не роздумувала. Ця робота давала можливість допомагати самотнім, переляканим і розгубленим людям похилого віку. І звичайно ж, це був хоч і невеликий, але стабільний дохід, живі гроші. Діти росли, батько сильно хворів.
Невдовзі не стало тата. Дім не спорожнів, але став іншим. Єдиний чоловік у моєму домі – мій восьмирічний син Ахмад.
«Дочка мені подарувала двох онуків, яких я так і не змогла обійняти»
Старші доньки виїхали зі Щастя. Одна вийшла заміж за такого ж біженця із Сирії та перебралася жити до Туреччини. Друга знайшла роботу перекладачем арабської мови в іншому місті. Зі мною залишилася дочка, яка вчилася в 10 класі, і синок – учень молодших класів.
Старша дочка мені подарувала двох онуків, яких я так і не змогла обійняти й бачила тільки за допомогою скайпу. Про зустріч мріяти не випадає. Ми живемо в режимі виживання. Подорожі – недозволена для нас розкіш.
Я і далі служу соцпрацівником. Моя поріділа сім'я і далі живе в орендованій квартирі. Шибки у вікна вставили. Дах відремонтували, і ми вже звикли до милого та гостинного міста Щастя.
«Єдиний Наш дім»
Дому в Сирії в нас більше немає, але є батьківський дім у Луганську. Для нас це єдиний Наш дім. Я не знаю, чи вдасться нам до нього коли-небудь повернутися. Гадаю, цього ніхто не знає.
Я за ним сумую. А ще я сумую за миром, за нормальним життям, у якому люди не стріляють одне в одного і не радіють, що влучили. Я хочу простого, мирного щастя для всіх. Мені здається, це зовсім не важко і зовсім не дорого… Я молюся про це!