Дожив до 72 років – і так усе вийшло. Діти в окупації, а внук тут, у Запоріжжі. Син у Бердянському районі. Йому 47 років, у нього є корови, телята. Він господар.

У нас в Оріхові в провулку Гоголя ракета впала. У четвер буду їхати і щось робити. Побило кухню й хату позавчора. Потрібно все накривати

Нам тільки на одинадцятий день війни привезли воду. Зараз, кажуть, двоє людей на вулиці живе, і немає води. Їжу розвозили і втридорога продавали. Усі магазини були зачинені. 

Ми евакуювались, коли йшли літаки на Запоріжжя, і в Оріхові їх ударили добряче. На машину шматки заліза падали. Ми вилізли з погреба й сказали собі: «Досить». 

Як приїхали до Запоріжжя, в «Епіцентрі» нас нагодували й напоїли. П’ять днів тримали, поки ми влаштувалися в гуртожиток. Я просив дозволу тримати собачку, і він зі мною живе три місяці. Його в гуртожитку всі знають і годують. Вдома залишилися кури, і я їжджу годувати їх. Добираюся автобусом, попуткою, машиною. 

Жінка дуже нервується. Зараз куди не підеш – скрізь війна. Як жити? Куди подітися? Не дай Боже, хату розіб’є. Нам тільки по даху вдарило, а сусідам поламало все. Я прожив 18 років в Оріхові, знаю цих людей, і тепер у них немає житла. 

Якби сьогодні війна закінчилася, то вже після обіду був би я в Оріхові. Я вважаю, що до кінця місяця повинна закінчитися. У 72 роки важко думати, що окупують усю область, що доведеться жити з чужинцями. Чого вони до нас полізли? Що ми їм зробили? Для чого всі руйнування? 

Хочеться в майбутньому поїхати до сина в Бердянськ, і щоб місто було вільним. Мені хочеться повернутися у свій Оріхів. Ми з бабусею жили вдвох, і в нас усе було. Хочеться повернути те життя, що було до війни.