Олена з сім’єю – двічі переселенці. З того часу, як у 2014 році виїхали з Луганська, вони ще не мають власного житла. Свій дім – це їх найбільша мрія

Ми переселенці першої хвилі 2014 року, війна нас уже вдруге застала. Вона нас переслідує. Спершу тікали у 2014 році з Луганська до Запоріжжя, а наразі в Запоріжжі така ситуація, що тікати, можливо, доведеться знову. 

Ми не були прихильниками «русского мира», не хочемо жити в такому режимі. Вимушені були все кинути у 2014 році та поїхати з Луганська до Запоріжжя. Наразі орендуємо квартиру і живемо в Запоріжжі. Ми не маємо змоги придбати власне житло. Що далі буде – не знаємо. Можливо, доведеться тікати з Запоріжжя, бо така ситуація з АЕС, що стає трохи страшно. 

У 2014 році ми зібрали свої речі, і чоловік відвіз мене з дитиною до родичів у Гуляйполе, а сам повернувся додому. Перебував там кілька місяців під обстрілами, з ним не було зв’язку. Коли ми зрозуміли, що вороття не буде і що в Луганська немає майбутнього найближчим часом, то чоловік уже під обстрілами виїхав до нас у Гуляйполе. Звідти ми прибули до Запоріжжя. Гуляйполе – дуже маленьке містечко, і роботи там не було на той час. 

Дуже страшно вдруге це було переживати. Була паніка. Ми не знали, що робити. Чоловіка на той момент не було поряд. Він працював, по Україні їздив на фурі, на зерновозі. Я була одна з двома дітьми, і ми не знали, що робити. 

Потрібно було йти на роботу, а як я кину дітей самих дома? Люди вигрібали все з магазинів. Були величезні черги на АЗС. 

Уже декілька місяців ми живемо за жахливих обставин, і що далі буде – ніхто не знає. Звичайно, ми сподіваємося на краще. Син тільки пішов у перший клас. Навчання зараз онлайн. Працює тільки чоловік. На одну зарплату жити та орендувати квартиру дуже важко. Я не можу працювати, тому що повинна сидіти біля гаджета разом зі своїм молодшим сином. Йому тільки шість років, і він сам не зможе відвідувати онлайн-уроки. 

Гуманітарна катастрофа для нашої родини наразі полягає у відсутності грошей на придбання всього необхідного. Зарплата у чоловіка занизька. Кілька місяців тому ми вимушені були з дітьми виїхати до Польщі, чоловік залишився в Запоріжжі сам. 

Було важко з продуктами харчування та ліками. Чоловікові було погано з серцем, а в аптеках не було препаратів, навіть елементарного корвалолу. Допомогли сусіди - запропонували ліки. 

Ми з дітьми три місяці пробули в Польщі, але вирішили повернутися. Там не дуже легко. Все-таки інша країна. Мені було неможливо влаштуватися на роботу, бо пропонували 10-12-годинний робочий день. Молодшого сина я водила в садочок, але він працював лише до 16 години. Завдяки полякам, які прийняли нашу родину, та завдяки соціальній допомозі три місяці ми пробули в Польщі, але я зрозуміла, що майбутнього в нас там немає. У кінці червня повернулися додому, до Запоріжжя. 

Зі страхом дуже важко впоратися, особливо дітям. Наразі мене дуже непокоїть ситуація з АЕС. Ми перебуваємо приблизно в стокілометровій зоні, а може, навіть трохи ближче, і наслідки можуть бути страшними. Я вважаю, що світ мало робить у цьому напрямку. Цю ситуація потрібно вирішувати негайно і дуже жорстко, бо ми на порозі ядерної катастрофи. 

Ми вже звикли до сирен, до вибухів. Мені від сусідства з АЕС набагато страшніше. Наслідки вже будуть неминучими та незворотними. Ракета або прилетить, або ні, а від АЕС постраждають усі без винятку. 

Я сподіваюся, що до зими активні бойові дії зупиняться, як нам обіцяє наша влада. А далі потрібно буде якось політично вирішувати це питання, щоб до весни наступного року війна закінчилася взагалі. Росія – могутня держава, і хоча ми боремося всіма силами, хоч нам і допомагають, але зупинити такого сильного агресора дуже важко. Я сподіваюся, що до зими хоча би припиняться обстріли, а далі все буде залежати від політичних рішень керівників великих країн – наших друзів.

Мрію про мир в Україні. Я не хочу нікуди тікати. Багато моїх друзів виїхали й починають нове життя в інших країнах. А я побула в Польщі й зрозуміла, що хочу жити в Україні – мирній і вільній. Не хочу, щоб мої діти ховалися по підвалах. Хочу, щоб вони ходили до школи, а не сиділи перед екранами комп’ютерів на онлайн-уроках. А ще дуже хочеться придбати власне житло. Це моя мрія протягом останніх десяти років.