Мені 59 років.Ми проживали в Харкові разом із дітьми. Я пенсіонерка. Мій батько був після інсульту, а мама старенька, тому я переїхала в місто Світловодськ. Потім знову поверталася в Харків. Ніхто не думав, що так буде. 

У нас вночі прямо над вікном пролетіло декілька ракет. Потім зателефонувала донька і сказала: «Мамо, нас обстрілюють». Ми зрозуміли, що це війна.

Харчами старалися закупитися, отримували гуманітарну допомогу. Що було, те й давали. Діти в чому стояли, у тому й приїхали. І нічого ж не можна було зробити. Вони взагалі потрапили під удари авіації. Спочатку не могли виїхати, але пізніше в них вийшло. 

У доньки народилася дитинка. Вона приїхала до нас з онуком та зятем. Зараз перебуваємо на Кіровоградщині. Усі похворіли. Напевно, від нервів. Донька зараз на інсуліні. Але життя триває. Все покинули, потім поверталися й щось забирали. Досі переживаємо. Незрозуміло, що буде і як… Війна ж.

Я зараз у лікарні, і тут стільки молодих хлопців поранених! Без ніг, із опіками. А скількох поховали! Це й шокує. І скільки ще нам буде відлунювати війна? Хтось на міну наступить, наприклад. 

Шокує безробіття, невизначеність. Мені незрозуміло, куди ця країна котиться. Так хочеться все відновити, все налагодити, але через таку невизначеність це нереально. Ми ж не можемо вічно на виплатах бути. Ми повинні заробляти собі на хліб. І не тільки ми, а й наші діти. А онуки повинні ходити до садка, до школи. А ми поки що не можемо визначитися, куди йдемо і до чого прийдемо. Це страшно. 

Стільки родин залишилося без жила, без рідних! Це теж шокує. У Харків можна повернутися, але незрозуміло, яка ситуація там буде далі. Там стріляють, роботи як такої немає… Працювали на підприємстві, у депо, а тепер потрібно заново навчатися. Я вже не перевчуся, мені 59 років, але я б хотіла доробити ці два роки стажу, які мені лишилися. Дітям також потрібно визначатися, нову професію здобувати, шукати якісь заробітки.

Нам треба було знайти візочок для нашого онука, і нам допомогли з церкви. Дали й сказали, що можна користуватися стільки, скільки потрібно. І спитали, чи більше нічого не треба. 

Психологічно поки все нормально, немає зривів. Життя триває, і потрібно жити далі.

Хочемо повернутися назад, і щоб усе запрацювало, і найперше – медицина. Щоб можна було звернутися до фахівців у лікарню, і вони допомогли вирішити твої проблеми. Хочеться, щоб запрацювали школи, щоб дітей навчали так, як потрібно. Щоб держава запрацювала як колесо, щоб кожна спиця крутилася, кожна гаєчка була на місці. Щоб людина могла піти й влаштуватися на роботу, а не бовтатися по вулиці. Здорові гарні хлопці або не вивчилися вчасно, або живуть як живеться, а повинні жити з мрією, і щоб у них були плани на майбутнє. Хочеться, щоб була в людей цілеспрямованість, щоб старі доживали свого віку в комфорті, не покинутими, щоб до них приїжджали діти, щоб ці діти були забезпечені й могли допомагати старикам. Ось це моя особиста думка.