Вікторія Валика втратила чоловіка під час сильних обстрілів. Стреси та переживання похитнули її здоров'я. Все добро, яке подружжя накопичувало роками, осіло в чужих руках. Окрім миру, про який мріють усі українці, жінка хоче одного – прогодувати дітей, що підростають.

Ми жили в селі, тримали велике господарство, за рахунок якого виживали. Чоловік ще працював у радгоспі. Я до Попасної їздила на роботу. Діти до школи ходили. Все було нормально. У мене син та донька. Нині Іллі 15 років, а Каті 23 роки.

Стрілянина у нас почалася влітку 2014-го. На той момент було складно зрозуміти, що це. Думаю, якби ми знали, що на нас чекає, вчинили б інакше.

Пам'ятаю, що в ніч на 19 січня 2015 року ми прокинулися від сильних обстрілів. Зима, холод, а ми роздягнені вибігли надвір і в підвал спустилися. Чоловік бігав, одяг приносив дітям у підвал. 23 січня він загинув біля підвалу, а ми через сильний обстріл навіть у туалет не могли вийти.

Я з дітьми, свекри та сусіди сиділи під землею. Тільки на дев'яту добу дали автобус і насилу нас вивезли, а чоловік залишився лежати там…

Нас під обстрілами вивезли до Малорязанцевого. Я думала, що не доїдемо, доки до Новозванівки нас везли. То був жах. Ми на підлозі лежали, бо автобусом стріляли. Але довезли та поселили у спортзалі школи. А поховати чоловіка змогли лише за два місяці.

Після цього півтора роки блукали Україною. То у Кривому Розі пробули чотири місяці, хоч думали, що за місяць вдасться повернутися додому. Потім під'їхали ближче до Харкова, думали трохи побути. Але стрілянина не припинялася, то зупинилися ще на чотири-п'ять місяців. Потім під'їхали до Артемівська, але приїхати до Попасної не могли, бо тут було неможливо жити.

За цей час усе, що ми мали, розтягли. Сусіди змогли лише дорогий комп'ютер урятувати, який ми купили за два місяці до подій.

У нас залишилося на той момент 15 голів великої рогатої худоби: шість корів дійних, двоє биків та телиці. Але через сильну стрілянину ми не могли навіть відкрити сарай, щоб відпустити їх. У результаті, що здохло, що цигани забрали, які з'явилися там не зрозуміло звідки. Нічого не залишилось.

Всі ці стреси не пройшли даремно. Я вже дві операції пережила, які коштували 15 тисяч гривень. Зараз мрію про мале, щоб була можливість просто прогодувати дітей.