Мені 73 роки, війна застала мене в Бахмуті. У 2018 році помер мій чоловік. Він казав: я спокійний, що хоч ти ні в чому нуждатися не будеш. У нас була трьокімнатна квартира, і у ній було все, що потрібно. Була дача 12 соток, машина була, і раптом я залишилась без нічого.

У нас дуже стріляли. В березні я пішла на дачу недалеко від дому, чую: як бабахнуло! Думаю: «Що ж мені робити? Чи в дім піти, чи тут лягати на землю, чи їхати додому?» А потім думаю: «Будь, що буде!» 

Дивлюсь - другий раз вибухнуло на тому самому місці, де у нас був завод. Вирішила, що як суждено умерти від снаряда чи од пулі, то від неї не заховаєшся навіть у катакомби.

Прийшлось мені переїхати в Кропивницький. Зараз я живу тут, знімаю однокімнатну квартиру. Живу на одну пенсію і получаю дві тисячі переселенських. Приїхала ні з чим - з однією сумочкою, бо нам казали: «Ви багато не беріть, ви їдете на пару тижнів, максимум - на місяць». 

Поначалу з сином і його сім’єю жила, вони за все все побезпокоїлися. Потім вони поїхали в Київ, я уже почала сама ходити по гуманітарках. Хто міг подумати, що в такому віці ми залишимось без нічого. На що надіятися?  Хто нам дасть квартиру? Чи заплатчть за зруйноване житло?  Думаю, що нам ніхто нічого не дасть.

Мені б хотілося більше всього миру, і щоб у мене був хоч якийсь дах над головою. Тримаємося, нам більше нічого не залишається. Бог не дає нам випробувань, які ми не можемо перенести. Молимося.