Мені 47 років. Ми біля Попасної живемо, у селі Олександропілля. Ми ще з 2014 року чули ці постріли, навіть попривикали вже. Ну а коли 24 лютого все почалося, то вже було набагато страшніше.

Нічого не вистачало, бо Попасна вже закрита була, багато порозбивано було. Останнім часом в Бахмут їздили - сахара, крупи, чи муки взяти. А так - ні світла, ні газу, ні ліків не було. Тільки те,  що було вдома про всяк випадок.

Півтора місяця ми сиділи там вдома, а 7 квітня виїхали своєю машиною. Бросили хазяйство, дім - все кинули. 

Як із села виїжджали, біля Попасної були обстріли, було нестерпно - ми ледве виїхали. Обстріл був, як наче йшов за нами по сліду.

Спочатку ми в Краснограді з місяць жили - там дала нам жіночка квартиру безкоштовно, тільки за комуналку.  Десь через місяць прилетіла ракета поряд, метрів за 300, і повилітали вікна, і все. І ми поїхали далі. Жили під Києвом у містечку, а потім вирушили в Київ, щоб хоч роботи якась була. То зараз за квартиру платимо. 

Шокували ці звірські обстріли: «Градами», літаками, ракетами, що прямо під дім прилітали. Ми втратити свій дім, хазяйство: як згадаю своїх корівок, яких кинула, повипускала - прямо душа розривається за це все. 

Все життя з чоловіком вдвох про робили, і дом купили, і провели воду, і все зробили, і на тобі - залишились без нічого.

Ми з дому виїжджали – думали: ну, на недільку, на дві, а виявилось - вже два роки вештаємося, і я не знаю, чим воно закінчиться.  Я думала, що пересидимо, як в 2014-му. Ну а коли вже вороги Бахмут забрали, то надія  моя згасла. 

Найбільше хотілося б, щоб воно все закінчилося. Звичайно, хотілося повернутися додому, але повертатися вже нікуди, вже все розбито. Хочеться, щоб мир настав, а там - буде видно.