Фищук Катерина

Княгининівський ліцей Волинської обласної ради, 11-В клас

Вчителька, що надихнула на написання есе: Гузь Мирослава Анатоліївна

Війна. Моя історія

Українці-найміцніша нація світу. Багато століть ми боремось за свою незалежність, а з 2022 доводимо всім, що будемо боротися і надалі, до останньої краплі крові.

Страх. Біль. Сльози. Черги. Вибухи. Дзвінки. Відчай. Таким був для мене ранок двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року. Я прокинулась о сьомій ранку від вібрації телефону. Вхідний виклик був від мами. Вона повідомила мені новину, почути яку я не було готова – почалось повномасштабне вторгнення  Російської Федерації в Україну.

Війна почалась для мене ще у дві тисячі чотирнадцятому році, я завжди знала Росія – Ворог. Звісно усі ми розуміли, що цієї війни не уникнути, але я точно не була готова, що вона почнеться саме так. Я була шокована, ніхто не знав, що робити.

Я та п’ять моїх сусідок по кімнаті у гуртожитку почали збирати речі. Саме у цей час на військовому аеродромі, який розташований неподалік ліцею, пролунав вибух. Я на власні очі побачила, як почалась пожежа, і тони диму розносив вітер. Розуміння того, що ця бомба могла прилетіти у мій ліцей, підкосила мене. З моїх очей потекли сльози. Я продовжила збирати речі, тоді пролунав другий вибух. Ми спустили на перший поверх, де мене через декілька годин забрали батьки.

Перший місяць пролетів швидко, але одночасно тривав вічність. Ми обладнали підвал, зривалися від кожної тривоги, постійно дивилися новини і підтримували зв’язок з рідними. Багато моїх родичів, знайомих, друзів, односельчан стали на захист України.

Перший рік війни приніс багато жертв, але, на щастя, ці смерті оминули моє село. Проте другий рік війни все ж таки забрав нашого героя. Батько трьох дітей, син, брат, чоловік, друг і просто хороша людина. Василь Збудовський воював ще у дві тисячі чотирнадцятому, вижив у боях за Донецький аеропорт та врятував побратимів з Іловайського котла. Невже ця людина не заслуговує на щасливе життя? Його смерть стала сильним ударом для мого села. Згодом, на щиті привезли друге тіло…

Поки ми живемо у мирному світі, десятки, сотні, тисячі людей гинуть за нас. Ці два роки змінили мене та моє життя, я суттєво змінила свою позицію щодо певних речей та попрощалася з людьми, для яких музика, фільми, блоги - «внє палітікі». Я вважаю, що кожен українець повинен розуміти ціну того, що він може працювати, навчатися, зустрічати світанки та проводжати заходи сонця, любити і головне – жити. Ми повинні бути вдячні нашим військовим і підтримувати їх морально і що не менш важливо фінансово. Все буде Україна! Слава Україні! Слава ЗСУ!