Через те, що мені вже 84 роки і важко пересуватися, син мене забрав ще до війни - у січні. Тож війна мене застала вже у Запоріжжі. 

Ми думали, що буде все добре, але, на жаль, все-таки війна прийшла на нашу землю. 

У Запоріжжі не завжди спокійно. Сьогодні вночі було чотири влучання. Звісно, що страшно. 

 Я отримую гуманітарну допомогу. Дякую благодійним фондам, що нам допомагають. 

У нашому селі немає зв'язку, але за чутками, мій будинок поки стоїть. Звичайно, плачу за своїм селом, але через те, що у мене вже літній вік, то я тут і залишусь. Повернення вже не буде. Хіба що у гості поїхати у мирний час. 

Відволікають внуки, коли в гості приходять. А так - відчуваю ностальгію за домом, постійно плачу. Хочу додому. 

Собаку і кішку ми залишили на сусідів. А господарства я ніякого не тримала у зв'язку з віком. 

Мені здається, що війна триватиме ще довго. Ворогів дуже багато, а нас набагато менше, але ми сильні, ми переможемо. Проте на це потрібен час. 

Хочеться щоб дітям було добре, щоб усе було тихо і спокійно.