Я сама з Зеленодольської громади, жила у Великій Костромці. Зараз вона під обстрілами. Працювала на Зеленодольському хлібокомбінаті. Була робота, а потім почалась війна. Роботи не стало, все закрилось. Потім почались страшні обстріли. Страшно, попадало, прилітало і стекла летіли, поки не прийшлось виїхати до Кривого Рогу.

24 лютого був жахливий день, було дуже страшно. Ми вже на роботі знали, бо цілу ніч повідомлення в телефоні дивились в інтернеті. Вранці приїхала додому і дізнались ще з телевізора. Чоловік збирався на роботу, але не поїхав, бо у нас через двір вже летіла ракета на Кривий Ріг. Було дуже страшно і всі були в паніці. 

Мене шокувало, як воно прилітало під хату і розривалось. Уламки по двору летіли, шибки сипались, асфальт лопався. Я ніколи не забуду, як воно нам прилетіло прямо додому і порозривало все.

Далі не було куди терпіти. Вже я не знала, куди мені дітись. Я боялась вийти з хати, вже неможливо було. 

Виживали, як могли поки не приїхали до Кривого Рогу. Дякую криворожанам, що кормили і поїли: і гуманітарна допомога була, і харчові набори продуктові. А вдома у нас ні роботи, нічого не було. 

Всім страшно, всі рідні роз’їхались, хто куди. Порозкидало нас: хто за кордоном, хто в Кривому Розі, хто на заході. Всім важко. Хочеться миру, хочеться додому повернутись, але така безвихідь, і нічого не зробиш. 

Мені здається, що кінця і краю немає цій війні. Як було під обстрілами наше село, так і залишилось під обстрілами. В мене вже ні надії, ні віри - нічого. До весни, я сподіваюсь, що закінчиться, а там - хто його знає. 

А як закінчиться, я найперше буду дякувати нашим захисникам. Повернусь додому  і будемо знову все відбудовувати. Будемо допомагати один одному, будемо наше село піднімати. Будемо радіти, зберемо всіх родичів і будемо святкувати, а далі будемо працювати, щоб відбудовувати наше село. Буде все добре.