Анна їхала з Маріуполя довго і тяжко: доріг, якими маріупільці звикли їздити, вже не було: все було заміноване, підірване.

Я одружена, в мене троє дітей. Ми з Маріуполя виїхали в Черкаську область до родичів. Їхали родиною: діти, чоловік, мої батьки і мати та бабуся чоловіка. Нас було дев’ятеро в одній машині. Дорога була страшною: холодною і довгою.

Якось у сусідній двір прилетів снаряд, стався вибух. Це був другий день, коли ми бачили, що машини виїжджають з міста і не повертаються. Наступного ранку наші сусіди зібрались їхати і покликали нас сформувати колону – разом було не так страшно. Ми вірили, що нам вдасться, сіли і поїхали.

Того дня було дуже багато машин і шлях, який зазвичай ми проїжджали за дві хвилини, вдалось подолати лише за дві з половиною години.

Коли ми під'їхали до Запоріжжя, побачили, що мосту немає, їхати було нікуди - все було заміноване. Ми довго шукали дорогу, потім годинами чекали проїзду, повертались, змінювали шлях. Це все було вночі, нам було холодно, поруч горіла трава, ми боялись, що полум’я перекинеться на машини. Чоловіки намагались жартувати, телефонували знайомим, які виїхали раніше, аби знайти хоч якийсь шлях до української землі.

Якимось дивом ми все-таки доїхали до наших військових, а потім - і до Запоріжжя.

Це була ніч, нас розмістили в садочку, обігріли, дали їжу і гарячий чай. Ночували разом люди і домашні тваринки. Коти і собаки були також тихі і чемні, ніхто нікому не заважав, не нервував – усі намагались допомогти одне одному. А о п’ятій ранку зовсім поряд пролунав такий гучний вибух, що задрижали вікна в садочку і спрацювала сигналізація. Ми полякались, а діти навіть не прокинулись – вони були надто втомлені дорогою.

Того дня ми поїхали далі – до родичів у Черкаську область. Дівчата у Запоріжжі допомогли нам усім, чим могли: дали з собою їжу, розповіли, де заправити машину, адже бензину у місті не було.

До війни ми жили в багатоповерхівці. В наш будинок було п’ять прильотів, наразі окупанти його ремонтують. В нашій квартирі повилітали вікна і розірвало батареї - можна сказати, що нам пощастило в порівняння з іншими людьми. Той дім, в якому ми ховалися перед від’їздом згорів повністю.

Я не знаю, що буде далі, але вірю у хороше. У нас троє дітей, ми не маємо права сумувати, жаліти себе. Я зосереджуюсь на хорошому: вірю, що Маріуполь скоро звільнять і ми зможемо повернутись додому, вірю, що у моїх дітей буде щасливе майбутнє. Ми тут завели руду кішечку – поїде з нами до Маріуполя.