Ми жили в своєму будинку, своя земля була, свій дім. В перший день війни я їхала в маршрутці і навіть не зрозуміла, що трапилось. Банкомати вже не працювали, в магазинах нічого не було. Сказали, що в Києві почалась війна, і ніхто не розумів ще до обіду, що відбувається. 

3 березня ми виїхали евакуаційним потягом до Львова, звідти - на Польщу. Побули там два місяці за свій кошт, виплат не дочекались і повернулись. Побули у Львові, приїхали в Бахмут, там три тижні побули і виїхали до Черкаської області. Дітей влаштували в школу, але там, в селі, незручно було добиратись до школи, не було гуртків. 

Ми переїхали до Києва. Діти займались в гуртках, на розвиток і на спорт. Онук - призер і лауреат. Зараз ми з Києва переїхали в Чорноморськ, живемо тут. До школи вже і онука ходить. Зараз у них очне навчання - в залежності від обставин. Також займаються в художній школі. Дочка працює, а я - ні, бо потрібно дітей забирати зі школи, бо коли тривога, хтось повинен бути вдома. Додому тягне зі страшною силою, але повертатись нікуди. 

Ми виїжджали трьома сім’ями. Думали, що через тиждень повернемось. Ми все поскладали, понакривали, взяли тільки перше необхідне, теплі речі, бо вже був серпень і скоро осінь. 

Виїхали нормально, на блокпостах у нас тільки документи запитали, навіть не відкривали паспорти. У нас дві бабусі були старенькі - 82 роки і 87. 

Мрію, щоб діти такого не застали, і ніколи більше не вислуховували принижень, хто якою мовою розмовляє.