Галактіонова Софія, 16 років

Переможниця конкурсу есе 2024, 1 місце

Лисичанський ліцей № 7 Сіверськодонецького району Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шелехова Ірина Сергіївна

 

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це більше, ніж просто цифра, це символ боротьби, болю, втрат і надії. Кожен із цих днів залишив свій відбиток в серцях мільйонів українців. Війна, що почалася несподівано, перетворила звичний світ на руїни.  

23 лютого 2022 року був звичайний вечір. До мене прийшли друзі, ми багато розмовляли, сміялись, як завжди, планували майбутнє.

Того дня ніхто з нас навіть не уявляв, що ранок 24 лютого змінить наше життя назавжди.

24 лютого  вранці мене розбудила мама зі словами, що почалася війна. У її голосі був страх і тривога.  Зателефонувала вчителька, повідомила, що в школу ніхто не йде.

Через хвилину мамин телефон почав розриватися від дзвінків. Телефонували родичі, друзі, усі запитували, що робити далі.

Наше рідне місто Привілля, що в Луганській області, вже готувалося до найгіршого. Люди бігали в паніці та облаштовували підвали, в яких можна було сховатися. Того самого дня я почула перші вибухи. Почали заїжджати військові, багато різної техніки.

Ходили ми в наше «сховище» тільки тоді, коли чули вибухи, бо місто у нас маленьке, повітряної тривоги  не було, тільки два рази чули, як вона лунала в Сіверськодонецьку.

Були ми з мамою, бабусею та моїм собакою в Привіллі до 18 березня 2022 року. Того дня десь о третій годині ночі  в сусідній під’їзд п’ятиповерхівки влучила ракета, був сильний удар. Ми схопилися та бігцем побігли у ванну кімнату.  Запах газу розносився по всій квартирі. Вилетіли вікна.

Ми швидко взяли документи та пішли у підвал. Спускалися всі у піжамах по склу. На щастя, загиблих не було, весь двір допомагав гасити пожежу та все прибирати. 

Після цього випадку  мамі зателефонували родичі з  села Шипилівки, воно розташоване поряд із нашим містом. Рідна сестра моєї бабусі  запропонувала піти жити до них, бо в них було «спокійніше». Ми зібрали теплі речі, документи та пішли  у село. 

Дійсно, спочатку там було спокійніше, ніж у Привіллі, але потім стало гаряче.

Одного разу нам знайомі запропонували перейти жити в котедж із бетонними плитами, де був облаштований підвал. Нам здавалося, що ховатися від бомб у ньому буде безпечніше. Ми погодилися. Нас було одинадцятеро. 

Кожного дня чули  прильоти, які потихеньку наближалися  до нашого сховища.

7 травня 2022 року ми з мамою посварилися, бо вона хотіла сама піти за продуктами, а я її не відпустила, бо були сильні вибухи.  Зрозумівши, що мама мене послухала, я заспокоїлася та пішла в підвал дочитувати книгу, яка відволікала мене від  страшних подій. Дочитала, пригорнула мого песика Топу до себе, накрилася ковдрою та задрімала. Моя двоюрідна сестричка теж лягла поруч зі мною. Так і лежали втрьох.

Але один момент змінив моє життя, це кляте 7 травня. Секунда – і я лежу під завалами, мене стиснуло плитами, було важко дихати. Ми з сестрою взялися за руки настільки сильно, що я перестала відчувати біль.  

Я їй кричала, що ми виживемо,  кричала голосно,  щоб нас почули, що ми тут живі. Кричала: «Мама!» Моя рука тримала руку сестри до останнього моменту. Її пальці ще кілька хвилин тому так сильно стискали мою руку, але раптом її хватка ослабла. В моїй пам’яті залишились її останні спроби дихати.

Я відчула, що сама починаю задихатись, ще цей запах крові, пороху не давав нормально дихати. Я закрила очі,  відчула, як по моєму обличчю тече кров. Мене витягнули за ноги. Волосся відірвали від плит. 

Коли я побачила все навкруги, не було поряд мами та інших із тих одинадцяти, тільки військові, які витягнули мене. Мій Топ був поруч, чекав мене, я взяла його на руки та впала на каміння.  

Як я потім дізналася, це був авіаудар. У цей день у Привіллі загинули мої два товариша і 60 людей в шкільному підвалі Білогорівки. Страшний день.  

Мене забрали люди. Я йшла боса, вся в крові, з поламаною ключицею та великою раною в голові.  Потім до нас зайшов  військовий. Я запитала: «Де мама? Де всі?»  Він опустив  очі. Я все зрозуміла. Військові мене повезли без собаки до Лисичанська в лікарню, там мене перемотали бинтом та  евакуювали до міста Бахмуту. 

8 травня я наважилась зателефонувати другу, бо знала тільки його номер.  Я йому все  розповіла. Його мама сказала, що забере мене до себе.

Того ж дня мене з Бахмуту відвезли до Дніпра, саме тут  зробили операцію на ключиці, вставили титанову пластину, зашили по-іншому голову. Нарешті приїхав Максим, мій друг, зі своєю мамою та забрали мене до себе. Зараз я живу в Луцьку з Катериною – моєю опікункою, навчаюся в 11 класі. У мене все добре. 

Щоб розповісти мій шлях, я знову здерла з рани шкіру. Я вижила одна з 11 людей. До речі, завали там так і залишилися, їх ніхто досі не розібрав. Мама з бабусею вважаються зниклими безвісти.  

Що ж сталося з моїм собакою? Він зі мною зараз тут, його передавали з рук у руки, поки не привезли в Луцьк.  

Із кожним днем ця війна стає ще глибшою раною на тілі нашої країни, від вибухів, що лунають над головами, до тиші після чергової трагедії.

Кожен із нас став і стає свідком, несе власний біль, але цей біль об’єднав нас у незламну силу, яка тримає Україну сьогодні.