Анастасія Лялька, 9 клас
Перещепинська гімназія "Крок" Перещепинського ліцею Новомосковського району Дніпропетровської області
Вчитель, що надихнув на написання есе: Лялька Альона Миколаївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Це слово ми чули лише від старших людей: бабусь та дідусів. Чи могли ми коли -небудь уявити, що станемо учасниками війни? Що будуть літаки над нами кружляти, сучасні ракети, від яких серце замирає, шахеди… Ми навіть не уявляли, що з нами це могло трапитись. Та доля склалася інакше…

Мені здається, що 24 лютого 2022 року, «чорний четвер» ( бо це був четвер), не забуде жодна українська родина. 

Особисто наша родина прокинулася о 5.00 ранку від безкінечного гулу, як потім з’ясувалося , то були ракети, які летіли в бік Харкова. Далі літаки… Але ніхто не надав значення цьому. Ми як завжди збиралися кожен у своїх справах: мама до школи, бо працює вчителем, я також, а тато мав вихідний, тому залишився вдома з моїм молодшим братиком. А 7.30 ми вже будучи в школі дізнаємося , що терміново повертаємося додому, бо почалася війна. Я пам’ятаю розгубленість дорослих та не розуміння, що робити далі… А далі ми почали навчатися онлайн… А у нашій школі почали облаштовувати прихисток для людей, які змушені були покидати свої будинки. До нас масово прибували люди з різних місць: Ізюма, Краматорська, Донецька, Рубіжне, Лисичанська та інших. Їх розміщували у класних кімнатах, надавали все необхідне , а в шкільній їдальні , в якій зазвичай було гучно на перервах тепер панувала тиша, бо люди обідали мовчки. І тільки вони та Бог знають, що було у їхніх думках…

Так проходив день за днем… Все було швидко і страшно, бо ніхто не розумів, що буде далі…

Наші містяни згуртовувалися, вони приносили все, що так було необхідне новоприбулим людям: засоби особистої гігієни, продукти харчування для немовлят, продукти харчування та багато іншого. Далі облаштували місце у шкільному спортзалі для того, щоб плести маскувальні сітки. І вчителі після занять плели для наших захисників сітки. До роботи долучалися і старші учні.

А далі все загострювалося. По телебаченню ми чули страшні новини про Ірпінь, Бучу…. І мій тато пішов захищати нас, своїх дітей. Це були його слова.

І вже майже три роки він на захисті нашої держави. Та скільки сліз було у нашій сім’ї, болю та страждань…. Особливо, коли він перебував на Бахмуті, Костянтинівці, Горлівці та інших населених пунктах. Коли не мав змоги виходити на зв’язок. А я спостерігала як мама переймається, страждає, бо невідомість завжди лякає. Мені важко передати емоції, які панували у нашій родині. Братик, який завжди запитує, де тато, мама, яка чекає з нетерпінням дзвіночка від татка…. І так проходив день за днем… 

Та ось настав березень 2023 року, татка вивели на ротацію і ми мали змогу зустрітися у м. Козятині на декілька днів. Були куплені квитки на потяг і ми вже там. 

Ми не бачилися одинадцять місяців. На вокзалі нас зустрів батько, його не впізнати: втомлені очі, худорляве обличчя, але з посмішкою на вустах від зустрічі з нами. Ми не могли натішитися, що знову всі разом проводимо час. Та  три дні сплинули дуже швидко. І змушені були повернутися додому, а тато на службу. І знову сум, невідомість, а що буде далі? А далі знову переживання за тата, бо він знову в зоні бойових дій на Запорізькому напрямку. Потім Миколаїв, Херсон. Не завжди має змогу подзвонити. А мама знову переживає і  молиться, щоб все було добре. І так проходить день за днем, місяць за місяцем…

Тато мало, що розповідає про свою службу. Завжди говорить, що у нього все добре, і що скоро ми зустрінемося. Він більше зосереджує увагу на те, що буде після війни. Чим ми будемо займатися, де відпочивати. Налаштовує мене на те, щоб я обирала собі професію, яка буде приносити мені задоволення. 

Зараз мій тато на Херсонщині. Він разом зі своїми побратимами працює кожного дня, «очищаючи» територію деокупованих територій від мін. І іноді надсилає фото своїх «знахідок». Це страшно… Адже в цих місцях живуть люди,  а головне діти. Вони повернулися у свої домівки відразу, як випала така нагода, люди не нарікають на свою долю, живуть і продовжують працювати, щоб відновити все втрачене, щоб колосилися пшеничні поля і наша держава процвітала…

Тато говорить, що ці люди вміють цінувати те, що вони мають. Адже вони мали змогу переоцінити своє життя, і зрозуміти, що людське життя – найцінніший скарб на Землі…

Тому якби не було нам з вами важко потрібно вірити, що після темної ночі завжди настає світанок. Україна обов’язково буде процвітати! Інакше бути не може! Віримо в краще, віримо в світле майбутнє! Наші захисники роблять все можливе, щоб ми – майбутнє покоління, жили в квітучій , вільній державі! Допомагайте військовим, не цурайтеся тих людей, які стали людьми з обмеженими можливостями, вони- ГЕРОЇ! Завдяки їм ми маємо змогу жити і навчатися! Бережіть один одного, і у нас обов’язково все буде добре!