Роман Фурманюк, 10 клас

Чаплинський ліцей Дубовиківської сільської ради Синельниківського району Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Лисаков Сергій Володимирович 

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

23 лютого 2022 року здавалося звичайним днем. Школа, друзі,  уроки, плани на літо – усе це було частиною мого життя, і я, як і кожен підліток, мріяв про майбутнє. Проте вже наступного дня мій світ перевернувся. Війна увірвалася раптово, залишивши по собі страх, невизначеність і втрати, які затьмарили всі ті радощі, що раніше здавалися вічними.

Ця війна триває вже понад 1000 днів, і кожен з них став частиною моєї історії, що викарбувався ще на довго у моїй пам’яті.  

Мій шлях почався з дня, коли я залишився вдома, сподіваючись, що все закінчиться швидко. Проте, замість швидкого повернення до нормальності, війна лише продовжувалася й продовжується, забираючи у мене тих, хто був важливий. Друзі, з якими я проводив кожен день, один за одним покидали Україну або переїжджали до інших міст у пошуках безпеки. Ми ще підтримували зв’язок через відеодзвінки, але кожен розумів, що це вже не ті зустрічі, коли можна було просто вийти на вулицю і пограти у футбол, поговорити про майбутнє або разом виконати домашнє завдання.

Я хотів виправити свої оцінки, тому  ретельно готував реферат з географії, який мав презентувати на четвер. Це було важливе завдання, і я прагнув показати свої знання. Проте через війну наші заняття зірвалися. Я так і не зміг презентувати цей реферат, і це стало для мене символом того, як швидко та несподівано війна може змінювати наші плани. Здавалося б, звичайна шкільна презентація – але навіть такі прості речі в новій реальності війни стають неможливими.

Особливо запам'ятався День Незалежності 2022 року. Це був день, який мав би символізувати свободу та єдність, але в реальності наш спокій був зруйнований обстрілами, які довелося побачити власними очима, відчути ті жахіття війни, про котрі колись розповідали дідусі та бабусі, говорячи про Другу Світову війну.

Вибухи, що були схожі на грім, що гуркотів по небу та землі, всі б так і подумали, якби то не був сонячний та жаркий день, коли на небі не було ані хмаринки.

Як люди втрачали домівки  та надію у майбутнє! Як люди втрачали близьких прямо на своїх руках... Прикладом цього став випадок, коли вибуховою хвилею у моєї односелиці, літньої бабусі,  з рук вирвало її онука разом з його планами на життя, котре й обірвалося в той же день…

Кожен мешканець нашого селища відчув на собі, що таке справжня боротьба за незалежність, коли кожна хвилина життя може бути останньою.

Того дня ми всі зрозуміли, як же дорого дається свобода і що за неї доводиться платити надзвичайну ціну: життя вільного українця. Війна показала, як легко можна зруйнувати плани та надії, як усе, що ми будували роками, може зникнути за мить. Піти у вічність, забираючи все на своєму шляху, не шкодуючи нічого й нікого. Прикро, що у сучасному (розвиненому, цивілізованому) світі є місце кровопролиттю та стражданням українського – і так уже понівеченого – народу.

Понад усе ця війна забрала у мене моє дитинство. Те безтурботне життя, коли ти мрієш про майбутнє, не думаючи про те, що може трапитися завтра.

Коли можна було спокійно планувати плани на літні й не тільки канікули, навчання або улюблені заняття, хобі. Тепер же кожен день наповнений тривогами, новинами про втрати та переживаннями за своє майбуття та майбутнє держави. Війна залишила свій відбиток кожному, змусила дорослішати швидше, ніж ми цього хотіли.

Однак ці 1000 днів навчили мене багато чого. Я почав цінувати прості речі: можливість вийти на прогулянку, поспілкуватися з рідними, прочитати цікаву книгу або провести час за улюбленою справою. Життя триває, навіть попри всі труднощі, і саме в цьому полягає сила людського духу.
Мої плани також змінилися. Тепер я більше не думаю про те, що буде через кілька років. Усе, чого я хочу  зараз, – це мир та перемога. Мир, який дозволить знову об’єднатися з друзями, повернути ті моменти, які я втратив, і жити без страху за те, що може трапитися завтра.

Я впевнений, що цей день настане. І хоча я втратив багато чого, хоч і не матеріального, а чогось духовного, величного... Через цю війну, я не втратив головного – віри в майбутнє.

Війна змінила мене. Вона забрала дитинство і безтурботність, але дала зрозуміти, що насправді важливо в житті. Я залишився вдома, у своєму рідному місці з надією на те, що мені не прийдеться її покинути, та продовжую свій шлях – шлях боротьби, надії та віри в те, що ми обов’язково переможемо і знову зможемо жити мирним життям, знаючи, що буде завтра…
І насниться Неньці-Україні «…той син Іван І уродливий, і багатий, Не одинокий, а жонатий…». І це не буде звичайний сон, а справжнісінька реальність…