Зі свого рідного міста я нікуди не виїжджала. Весь час працювала. У перший день повномасштабної війни я була на роботі. Спочатку у нас було тихо, про війну я дізналась з телебачення. 

Нас не дуже обстрілювали, але у перші дні війни позачинялися магазини, банки, пошта. Було дуже важко, ніде було купити продуктів харчування, банкомати не працювали. Всі повиїжджали. Зараз у нас вже усе працює і, слава Богу, нічого поки на голову не летить.

Найбільше шокував сам факт війни. Як ці рашисти могли напасти і знищувати все, що так було добре. Дуже тяжко. Емоційно тяжко, морально тяжко. Хочеться, щоб це якнайскоріше закінчилося. 

У нашій родині ніхто не виїжджав. Мої сини працюють у критичній інфраструктурі, вони не можуть виїхати. Мій чоловік - інвалід на пенсії, не працює - сидить вдома біля онуків. Поки тут тихо, я нікуди не поїду. Це моє рідне місто, у мене є робота, куди мені їхати? На початку війни дуже багато людей виїхало, зараз відсотків 70 повернулися. 

Найбільша мрія - щоб закінчилася війна, щоб мої діти і онуки були разом, живі-здорові, щоб була робота. У нас зараз одна мрія на всіх.