Я з Охтирки Сумської області. Це район, який одним із перших обстрілювали, коли зайшли окупанти. Родина моя складається із семи осіб: я, чоловік і п'ятеро дітей. Ми залишилися в місті.

Коли розпочалася війна, ми були вдома, окрім старшої доньки, яка була на навчанні у Києві. Ми почули постріли, дуже було чути. Донька зателефонувала о четвертій ранку, сказала, що Київ обстрілюють. Вона намагалася виїхати з Києва додому, не могла добратись. Їхала в бік Лебедина, там навколо міста уже були російські танки. Каже, що була стрілянина, вони потрапили на лінію вогню. 

Ми сиділи в підвалі. Діти мої маленькі. Магазини були зачинені, ми їли ті продукти, які в нас були. У нас тут одна жінка займається бізнесом - відкрила свій магазин, підтримувала нас. 

Я б виїхала, якби було достатньо коштів, але у мене багато дітей, тому я залишилася вдома. 

Найбільшими труднощами від початку війни для мене виявилась нестача ліків. Мій батько онкохворий, дитина - астматик. З ліками було дуже важко. Працювала лише одна аптека на місто, я по три години вистоювала, щоб придбати ліки.

Ми між авіанальотами обирали час, їхали у місто Котельву, і там купували продукти і ліки. Там було спокійніше і більше можливостей щось придбати. 

Постраждав моральний стан, а так життя нашої родини не змінилося. Діти дуже відволікають від стресових станів, їхня енергія надає сили. Багато клопотів: приготувати їжу для дітей, погратися з ними, уроки зробити. Це згладжує апатичний стан. Родина допомагає.

На мою думку, війна не скоро скінчиться. У цьому році - точно ні. Зараз не роблю ніяких прогнозів щодо майбутнього, живемо одним днем.