За час, проведений в окупованому Маріуполі Наталя Ігорівна стала свідком багатьох жахіть. На її очах літаки скидали бомби на житлові будинки, вона бачила тіла загиблих на вулицях міста. А через два тижні після від’їзду дізналася, що у будинок, у підвалі якого вона з сім’єю переховувалася близько місяця, влучив снаряд

Ми з чоловіком з Маріуполя. Працювали на заводі «Азовсталь», мій чоловік був начальником цеху. Жили дуже добре, мали домівку, автівку. Наша родина розвивалась. Ми нікуди не збиралися переїжджати. 

Після того, як 24 лютого прокинулись від обстрілів, ми з дитиною поїхали до мене на роботу, там було бомбосховище. Чоловік ще два дні працював. Потім була блокада. Ми три тижні просиділи під обстрілами. 14 березня вискочили в Бердянськ, побули там два тижні і вирішили виїхати, бо в окупації неможливо було жити. Через Запоріжжя поїхали в Київ. У Маріуполі нічого не залишилось, там майже  немає живого місця. Зараз намагаємося влаштувати нове життя, але дуже хочеться додому.

Морально було тяжко розуміти, що нічого не можемо зробити, не можемо захистити свою дитину. Обстріли не закінчувались, було дуже холодно. Пожежі не гасили. Навколо лежали мертві люди. 13 березня у мене на очах літак скинув бомбу на будинок – і половини його відразу не стало. Я в ту ніч дуже переживала і зранку сказала батькам та чоловіку, що потрібно виїжджати. Через два дні прилетів снаряд туди, де ми знаходились три тижні. 

Якби ми не виїхали 14 березня, то загинули б.

Добре, що запаслися продуктами: було з чого готувати. А замість води збирали сніг, топили його та пили. Якби сиділи довше, то нам би не вистачило нічого.

У Києві люди дуже добре до нас ставляться, допомагають. Я працювала недовго. Вдячна молодій дівчині, батьки якої з села. Вона давала нам картоплю, закрутки, речі для дитини.

Війна стала великою травмою для кожного члена моєї родини. Добре, що дитина не замкнулася в собі. Ми трішки відпочили в Києві, але кожний ракетний обстріл викликає паніку.

Запам’ятався шлях від Бердянська до Запоріжжя. Ми їхали 12 годин, було дуже багато ворожих блокпостів. Окупанти дуже погано поводились, залазили з сигаретами до салону. Було дуже страшно, бо інколи чоловіків висаджували. Коли ми відкрили мапу, щоб глянути, куди їхати, вони нам сказали: «Закрийте. Ви що, не знаєте, куди їхати?» Побачити в Оріхові український блокпост було таким полегшенням! Ми були готові руки цілувати нашим військовим. 

Нам пощастило, один чоловік, який їхав не вперше, показав, як оминути міни. Спочатку хотіли зостатись в Гурзуфі, але звідти всі виїхали. Ми за годину добралися до Запоріжжя і поїхали старою дорогою, по якій ніхто не їздив. А ті люди, які їхали по трасі, дуже довго стояли на блокпостах, по кілька діб чекали, поки їх пропустять.

Зараз живемо одним днем, свого нічого не маємо. Навіть намагаємося зайвий раз речі не купувати,  бо не знаємо, чи зможемо забрати з собою, якщо знову доведеться їхати. 

Хочеться, щоб якнайшвидше війна скінчилась. Дуже шкода наше місто. Навіть якщо воно повернеться до України, то вже не стане таким, як було.