Людмила Андріївна разом з сином деякий час провела в окупованому Маріуполі. Коли снаряди почали розриватися зовсім поряд, довелося пішки виходити з міста. Їх шлях до Києва був довгим і складним, особливо той його відрізок, що пролягав через окуповані території

Я пенсіонерка. Моє рідне місто – Маріуполь. Воно було дуже красиве. Ніхто не міг подумати, що з ним таке станеться.

Я мешкала в центрі, біля Драмтеатру. 8 березня мене забрав син, і ми знаходилися в нього до 21 березня. Майже кожну ніч проводили в підвалі, бо були обстріли. Біля будинку зробили печі та готували на них їсти. По воду ходили до річки, або набирали з колодязя на одній з вулиць. Вода з колодязя була не дуже добра, але доводилося її пити і готувати на ній їжу.

21 березня, коли з’явилася велика воронка біля нашого будинку, син сказав, що наступного дня будемо виходити з міста. Рано-вранці зібрались і пішли в напрямку Володарського шосе. По дорозі бачили розбиті й згорілі будинки.

Пішки дійшли до Старого Криму. Там побачили людей, які збиралися їхати до Володарська. Ми стали в чергу. Пізніше з’ясувалось, що евакуація відбувалася автобусами окупантів. 

Ми приїхали у Володарськ до моєї сестри. У неї теж було дуже холодно, і ми сподівалися виїхати в Запоріжжя. Через два дні знайшли чоловіка, який погодився за певну плату відвезти нас в Бердянськ. Там ми переночували, а потім вистоювали черги, щоб виїхати в Запоріжжя. До Василівки доїхали також на приватному авто, а там попросилися до одного водія в автобус, і він довіз нас до Запоріжжя, де нас зустріли добрі люди, поселили в інтернаті, дали поїсти, помитися. А потім нас безкоштовно відвезли в Тернопіль.

Упродовж усього шляху, що ми подолали, нам зустрічалися люди з відкритим серцем. У Тернополі я зателефонувала доньці, і вона запросила нас до Коломиї. Потім ми разом з нею перебралися до Києва.  

Ще у Маріуполі мене неприємно вразило, що людей залишили напризволяще. Я весь час думала, що сьогодні-завтра буде якась поміч. Ходила до міської ради, але вона була закрита. Не було евакуаційних автобусів. Залишилося багато людей з маленькими дітьми. А далі вдень і вночі відбувалися обстріли. Я чекала хоч на якусь інформацію, а її не було. 

Я щодня думаю про закінчення війни. У нас сильний супротивник. Ми тримаємося, але окупанти руйнують наші міста й села. Я сумніваюся, що це може швидко закінчитися, хоча й дуже хочеться. Не знаю, чи доживу я до того часу, коли Україна буде вільна.