Я заміжня, у мене двоє дітей. До війни жили, як усі. Працюю в дитячому садку. Я була на роботі, коли розпочалася перша стрілянина. Діти на той час спали. Ми почали викликати батьків, щоби вони забирали дітей додому. Ховали всіх у підвал, стали приходити співробітники із сім'ями та мешканці сусідніх будинків.

Як керівник, я мала бути нагорі і приймати людей, пояснювати їм, куди йти. У нас протирадіаційне підвальне приміщення, але за тих умов воно було захисною спорудою, і люди могли сховатися від уламків. Ми були там цілий місяць.

Навпроти садка був магазин. Коли не стріляли, ми могли придбати якісь продукти. У магазинах все потрібне було. Але газ був перебитий, доки його відновлювали, ми сиділи без опалення. Нині все нормалізувалося.

У нас будинки були пошкоджені, вилетіли всі вікна. Довелося відновлювати власним коштом. Багатьом жителям допомагали відновлювати житло гуманітарні організації, але вони не могли допомогти всім, бо практично все місто було зруйноване.

Ми отримували продуктову допомогу Фонду Ріната Ахметова. Це була підтримка, бо неможливо було вийти надвір через обстріл, а вона допомагала протриматися. Нам допомагав Фонд та місцева влада.

Мрію, щоб закінчилася війна, щоб місто жило нормальним і спокійним життям. Досі недалеко бувають обстріли. Все це чути. У нас великий садок, всього одинадцять груп, але зараз він заповнений наполовину. Якщо раніше було 280 дітей, то зараз 138. Багато людей і зараз продовжують виїзжати, дітей стає ще менше.